Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

Непрониклива темрява оточувала її. Тiльки далеко вгорi виднiвся маленький свiтлий отвiр: очевидно, звiдти вона i звалилася вниз. Так. А що ж робити далi?.. Галя обережно пiдвелася трохи й сiла. Гвинтiвка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкодився вiн? Нi, немовби все в порядку. Слово честi, пощастило! Природна життєрадiснiсть дiвчини взяла верх над переляком. Галя, посмiхаючись, подумала: "Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати i не розбиватися. Це ж тiльки сказати комусь: два рази за кiлька хвилин зiрватися вниз, пролетiти, перекидаючись, добрий десяток метрiв - i щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобi! Буде що записати до щоденника... коли виберуся звiдси i повернуся до товаришiв, звичайно. А от як звiдси вибратися - це задача. До печери я потрапила, чи що?"

Вона пiдвелася на ноги, обмацала стiни навколо себе. Вони оточували її з трьох бокiв. Знову нахилилася i спробувала, який пiд нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кiлька камiнцiв. Певна рiч, печера! От тiльки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втiм, трохи заждемо. Чомусь стало трохи свiтлiше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очi звикають до мороку? Хтозна, але вона й справдi бачить значно краще, чимало розрiзняє навколо себе. Дивна рiч!

Вражена Галя озирнулася. Дiйсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутiнках? Що сталося? Звiдки взялося це блакитнувате освiтлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру ?

Нерiвнi землянi стiни пiдносилися круто вгору з трьох сторiн. На похилому грунтi перед нею - уламки гiлок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею - широкий прохiд у землi, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося вiд стiн тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється вiд камiнцiв, де-не-де повкраплюваних у стiни i грунт. Вони мерехтiли, мов свiтляки. Якесь казкове, незрозумiле освiтлення...

Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Крутi стiни сходилися вгорi; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тiльки одне - iти уздовж тунелю, куди б вiн не привiв.

Обережно, легко ступаючи, дiвчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очi цiлком освоїлися з тьмяним освiтленням пiдземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще бiльше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.

Тунель iшов майже прямо, без помiтних поворотiв. Вiн лишався все таким же широким, як i ранiше, спочатку; тiльки в окремих мiсцях його стiни сходилися трохи ближче, проте i в таких мiсцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем мiг проїхати маленький легковий автомобiль.

"Хто викопав його, цей тунель? - мiркувала Галя Рижко. - Адже ж не мiг такий широкий пiдземний хiд виникнути сам по собi. I грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи пiдземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!.."

На якусь мить вона навiть зупинилася, стискаючи гвинтiвку. Втiм iншого шляху не було, лишалося тiльки йти вперед i вперед. I гаяти час також не можна: заряд оксилiту в резервуарах на спинi скафандра повiльно, але невблаганно виснажувався.

Тунель повернув убiк - i тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його колiно йшло праворуч i вниз, друге - лiворуч i помiтно вгору. Куди йти? Галя розмiрковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж нiяк не цiкавило її. Значить - лiворуч i вгору!

Тепер тунель значно частiше повертав убiк. I кожного разу вiн обходив твердi скелястi перепони, вiдступав вiд кам'янистих порiд i заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмiнною; i таким самим незмiнним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. I Галя вже остаточно зрозумiла: так, це справдi свiтилися невеличкi камiнцi, часто вкрапленi в стiни, склепiння i грунт пiдземелля.

Не спиняючись, дiвчина вийняла з пухкої, крихкої стiни кiлька таких камiнцiв i з цiкавiстю оглянула їх. Нiчого особливого, хiба що свiтяться яскравiше, нiж звичайна гнилушка. Гаразд, потiм роздивимося, покажемо Вадимовi Сергiйовичу, Миколi Петровичу... якщо пощастить вибратися з цього пiдземного ходу, звичайно! Галя поклала камiнцi в похiдну сумку, яка висiла в неї при боцi. I зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не вiдчуває ваги переносного радiопередавача, який був прикрiплений ремiнцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.

Тiльки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому вiдчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не зможе зв'язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. I друга думка, ще досаднiша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провалля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на допомогу, розповiсти про те, що трапилося... Ван Лун, напевно, вiдразу ж таки вiдшукав би провалля, спустив униз мотузку чи щось ще, можна було б вибратися нагору... i нiкуди не треба було йти з провалля, треба було сидiти там, викликати допомогу по радiо! А вона вирушила в непотрiбну мандрiвку, невiдомо куди, невiдомо навiщо... I тепер Галя десь пiд поверхнею Венери. Товаришi, мабуть, шукають її там, нагорi, а передавач лежить у проваллi, i вона нiчого не може сповiстити про себе... Яка дурниця, яка необачнiсть!

Ну що ж, ще не пiзно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до передавача. Вiн лежить у проваллi, вiн зiрвався пiд час падiння. Ясно, вона не могла загубити його в тунелi, вона вiдчула б, як передавач падає. Вiн там, там, у тому мiсцi, звiдки почалася її мандрiвка тунелем! Назад, Галинко, мерщiй! Дорогу вона пам'ятає, тунель роздвоювався тiльки один раз, заблукати не можна, це ж бо зовсiм не лабiринт якийсь.

Але цiєї митi тишу, яка досi панувала в тунелi, порушили далекi загрозливi звуки. Вони долинали звiдти, звiдки прийшла Галя Рижко. Дiвчина тривожно прислухалася. Так, сумнiвiв бути не могло! Вона чула люте сопiння потвори, вiд якої тiкала там, на поверхнi. Цi звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнiшими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радiопередавача був вiдрiзаний! I залишатися тут також не можна, в тунелi немає де сховатися. Треба тiкати. Куди? Чи не все одно? Головне - уникнути зустрiчi з потворою!

Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв вона майже впала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребiнцями.

I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближалися, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiнювалася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала дiвчину? А може - i це також було цiлком можливим! - просто поспiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь виявиться вузьке вiдгалуження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. нi, вона не встигне, не встигне!..

Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за другу; проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаїтися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори, зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидалася знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автоматична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно, нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними кроками, раз у раз спотикаючись.

Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, - можливо, тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком несподiвано обiрвався.

З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрилася перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й цiлком темно. I все ж таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузився... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.