Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...

Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни печери. Крупне камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно вгрузали в цей пухкий грунт. Iз зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далi й далi, вона пригиналася i намагалася ховатися за камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!

I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням печери: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.

Галя вiдчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсiйними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її вухах. Але все це - тiльки вiд швидкої бiганини, вiд утоми. Незабаром неприємнi явища зникнуть. Зате думки Дiвчини пропливали тепер значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.

Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi: вона ж мусила знати, що робиться в печерi. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановувала себе. I гвинтiвка здавалася їй надiйним помiчником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронiв в її магазинi що-небудь таки важили!

Потвора добралася тепер до середини печери i чимсь зайнялася там. Чим саме - Галя розгледiти не могла: синiй туман закривав вiд її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тiльки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко вiд стiн i склепiння печери, її середина занурена в темряву - i можна хiба що здогадуватися про те, що дiється там. Ось ворушиться щось величезне - це сама потвора. I бiля неї вовтузяться якiсь невеличкi тварини, їх кiлька. Це вони скавчать i видають пронизливi гавкаючi звуки, метушаться бiля потвори.

"Я потрапила до лiгва цiєї тварини, - остаточно вирiшила Галя. - А маленькi - її дитинчата. Ну й матiнку вони обрали собi, нiвроку, надзвичайно симпатичну!"

Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, i пiдозри не мала про iснування Галi. Вона просто поспiшала до своїх малят тим самим пiдземним ходом, яким попереду неї бiгла Галя. I тепер вона так само не помiчала її присутностi у печерi. Але що все це обiцяло Галi? Нiчого гарного... В неї лишалася одна надiя на порятунок - дочекатися, доки гiгантська тварина засне чи знову вирушить на поверхню Венери. Якщо вона засне, можна буде спробувати обережно вибратися з печери в тунель, щоб пiти звiдси. Так, проте коли ж ця тварина засне? Та чи й засне взагалi? I як Галя зможе довiдатися про це?

Чекати, поки тварина знову пiде на поверхню? А коли це може статися? Теж невiдомо. Тваринi можна лежати тут, у печерi, скiльки їй завгодно, їй немає куди поспiшати. Iнша справа у Галi: її час обмежений запасами оксилiту, що дає дiвчинi дорогоцiнний кисень для дихання. На скiльки ж часу їй ще вистачить кисню?

Галя спробувала пiдрахувати, не вiдриваючи погляду вiд неясних тiней, що вовтузилися всерединi печери. Вони всi разом, з Ван Луном i Соколом, подорожували по Венерi близько двох годин. Потiм бiгли до астроплана на заклик Миколи Петровича. Вона впала, покотилася схилом мiжгiр'я. Далi зустрiч з цiєю твариною. Друге падiння. I бiг уздовж тунелю. Все це разом тривало не менше години. Значить, вона дихає киснем з приладiв уже години три-три з половиною. Заряд оксилiту, як говорив Ван Лун, розрахований на дванадцять годин. У неї попереду ще бiля восьми годин дихання... Нi, менше! Адже ж коли вона бiгла тунелем, дихання було прискореним, п легенi поглинали значно бiльше кисню, нiж звичайно. Це також треба врахувати. Тодi запас виявляється значно меншим. Мабуть, тiльки годин на п'ять.

Якщо їй не пощастить через шiсть годин повернутися на астроплан, кiнець. Втiм, тодi не можна займатися пасивним чеканням, треба щось робити, дiяти. Що? Галя гарячково мiркувала, але, як i ранiше, нiчого не могла придумати.

Спробувати зараз пробратися до виходу з тунелю, ховаючись за камiнням i купами грунту? Нi, тварина легко може помiтити її. Вбити потвору? Але для цього треба насамперед добре знати, куди саме стрiляти. Та й невiдомо, чи допоможуть вiдносно маленькi кулi автоматичної гвинтiвки або електричного пiстолета проти такої велетенської тварини... I де, до речi, розташованi її життєвi центри? У головi чи в серцi?.. Нi, все це не пiдходить, не годиться! Ах, як могла вона так легковажно зробити, коли, забувши про радiопередавач, необачно вирушила в цю безглузду подорож уздовж пiдземного ходу! I взагалi, як то можна було не помiтити одразу, що передавач зiрвався зi спини вiд час падiння! Тепер уже не можна розраховувати на допомогу товаришiв, - хiба ж можуть вони розшукати її тут, у далекiй печерi пiд поверхнею Венери?.. Думки стрибали, змiнювали одна одну в безладдi, i тiльки одна з них, найтривожнiша, постiйно поверталася i подавляла решту:

"А час минає, час минає, кисню лишається менше й менше..."

Мама, мила мама, вона вже, напевно, одержала листа вiд Галi. I якщо вона навiть сердилася, докоряла своїй доньцi за те, що Галинка наперекiр усьому потай забралася до астроплана i вирушила в мiжпланетну подорож, то, напевно, тепер уже давно простила їй. I коли Галя потай готувалася до польоту i старанно вивчала все, що стосувалося Венери i iнших планет, - мама повiрила, що її донька справдi вирiшила стати астрономом, i охоче допомагала їй знайомитися з iнструментами i складними приладами обсерваторiї. Бо мама завжди дуже любила свою доньку i прощала їй рiзнi витiвки. I, одержавши листа, також простила. I тепер навiть, можливо, пишалася нею: Галинка учасник мiжпланетної подорожi, її хвалить сам академiк Риндiн. Галя пише, що допомагає академiку Риндiну в його науковiй роботi i всi в астропланi задоволенi нею... Так, задоволенi, куди там! Зараз ось розшукують її, турбуються - замiсть того, щоб працювати... А вона лежить тут, i час минає, час минає, кисню стає менше й менше!

Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволеннi!, вiн сердиться... А що трапилося з ним самим в астропланi? Навiщо вiн викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замiсть того щоб допомогти милому, доброму Миколi Петровичу в якiйсь бiдi, вона сама ще полiзла в небезпеку, примусила всiх турбуватися про себе... i час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати...

Зрозумiло, i Вадим Сергiйович, i Ван Лун розшукують її - i не можуть знайти. Вадим Сергiйович хвилюється, куйовдить волосся - вiн завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергiйович частенько говорить їй неприємнi речi, пускає рiзнi шпильки, але Галя чудово знає: вiн робить усе це тiльки тому, що хоче приховати вiд iнших, як ставиться до неї насправдi. Вона добре це знає, ще на Землi знала, коли Вадим Сергiйович говорив з нею про "особисте", i завжди затинався при цьому, i так смiшно, зворушливо червонiв. Неможливо зрозумiти, чому вiн, вiдомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй вiн подобається, в цьому немає нiчого дивного: вiн такий розумний, надзвичайний дослiдник, не кажучи вже про те, якi в нього вдумливi очi i м'яке, лагiдне обличчя. А от що вiн знайшов у нiй?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає i запас оксилiту дедалi бiльше виснажується...

А Ван Луна вона завжди трошки боялася, ранiше бiльше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Вiн такий серйозний i насмiшкуватий, не такий, як Вадим Сергiйович, той наче сiрник: спалахнув, покричав, посердився трохи - i заспокоївся одразу. Ван Лун зовсiм не такий. Вiн дуже рiдко сердиться, але тодi Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. I дуже рiдко також смiється, тому вона цiнує кожну його посмiшку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, вiн обов'язково врятував би її, вже давно допомiг би їй, i не доводилося б думати, що час минає i витрачається дорогоцiнний кисень...

I нiхто не довiдається, що сталося з нею i як вона потрапила сюди, бiдолашна Галинка, i що то за дивнi, незрозумiлi камiнцi, якi весь час свiтяться! Таких на Землi немає, навiть сам Вадим Сергiйович не визначив би, що це таке. Дивовижнi камiнцi!

Рука Галi намацала бiля себе один з них. Дiвчина пiднесла камiнець ближче до очей, стиснула пальцями в товстiй гумовiй рукавичцi. Не дуже мiцний камiнець, навiть трошки кришиться пiд натиском. I свiтиться. I, здається, навiть ледь-ледь теплий - чи це тiльки враження таке, а не насправдi? Ну, звичайно, адже ж пальцi не вiдчувають нiякого тепла. Чому ж вона раптом вирiшила, що камiнець теплий?

Галя збагнула: дивне вiдчуття тепла, яке немов випромiнює камiнець, виникає тодi, коли вона пiдносить його зовсiм близько до очей. Тодi здається, що прямо в очi ллється тонке, приємне тепло. Дивовижнi камiнцi! Треба буде обов'язково показати їх Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу... так, показати, а от як це зробити? I час минає, час минає... от, якщо б вона не загубила радiопередавач, тодi так легко було б покликати на допомогу...