Олександр Ірванець - Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

• Название: Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман
• Автор: Олександр Ірванець
• Жанр: Зарубежное современное
• Год: 2012
• ISBN: 978-966-03-5107-3

Цей роман, завершений і вперше опублікований 2000 року, можна віднести до жанру «пророцтв», або, науковою мовою, антиутопій. Ще можна сказати, що автор передбачив одне з роздоріж, на якому ще зовсім недавно стояла наша країна – розділення України на Східну та Західну. Що насправді розділяє стіна, якщо її побудувати по живому тілу міста, країни? На що здатна людина, чиє дитинство й молодість залишились в недосяжності у кількох кілометрах поруч? Сашко Ірванець, який «побачив її, Стіну. Побачив її у своєму рідному місті» розповідає про це досить переконливо. Стає моторошно. Хочеться будь-що не допустити ситуаціїї, коли ти мусиш відповісти собі на питання: «Чим та ким я можу пожертвувати, а ким – ні?..»

---

– Ну, я просто так поінтересувався.

«Волга» вже минала Палац культури текстильників зі скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жіноча постать сиділа на постаменті, неприродно викрутнувшись, відставивши убік стулені разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама.

На перехресті з Млинівською авто пригальмувало, об’їжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред бруківки.

– Блін, да коли вже вони ці ями позасипають! Довбають по всьому городу, он і прямо на дорозі вже!.. – Сірники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, і він сердито запихав їх під денце коробки. Шлойма нахилився вперед і клацнув йому перед носом своїм «зіппо».

– Ето я понімаю, западна техніка, – випустив дим від першої затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспішно докинув: – Хотя і у нас не хужі випускають, на радіозаводі. Тіко їх на експорт гонять, у Білорусію…

– Ти би помовчав про радіозавод перед іностранцем. Це ж секретний об’єкт, стратегічєскій, – зронив крізь зуби Самчук.

Микола Іванович хотів щось відповісти, але тільки частіше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мінімальній швидкості котилась останнім відтинком вулиці Міцкевича перед Стіною. З довгого крутого спуску Стіна унизу, її закрут від готелю «Мир» до сірого бетонного паралелепіпеда обкому КПУ видавався у крайньому разі добротним бетонним парканом навколо будівництва, але аж ніяк не фрагментом міждержавного (українсько-українського) кордону.

Сповзши до самого підніжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося біля кубічної, дещо світлішої на колір, але теж бетонної прибудови, що її Шлойма іще з часів єдиного міста пам’ятав як Будинок політосвіти. Пізніше, вже після 91-го року, це приміщення зайняв педагогічний інститут, але тепер…

«Дім ідейної роботи Ровенського обласного комітету Комуністичної партії СРУ», – прочитав він напис на великій чорно-дзеркальній таблиці праворуч від вхідних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору і стилістики прикрашав стіну будови ліворуч від дверей.

Самчук відчинив дверцята авта й визирнув назовні.

– Приїхали, – неголосно вимовив він.

* * *

Шлойма, вийшовши з авта услід за неговірким Самчуком, розім’яв закоцюблі ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водієм. Погляд письменника Ецірвана впав на «свердловину» – короткий відрізок труби, що стирчав посеред бруківки, заліплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони є…» – майнула думка. Такими свердловинами було всіяне всеньке Західне Рівне. Кілька років тому геологорозвідувальні знімки земної кулі з супутника остаточно засвідчили, що найбільше у світі родовище урану залягає строго під розділеним українським містом. Звідтоді під одностайний лемент зелених усього світу в Рівне (у Західне Рівне) й потекли інвестиції, які значною мірою й зумовлювали теперішній розквіт міста. «Розквіт ціною загибелі» – такими заголовками коментувала чергове економічне диво радикальна ліва преса. Що ж до газет у східній частині, то вони всі про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма відвів погляд від свердловини й подивився понад Стіною, яка пролягала ліворуч. Звідси, з боку східного, вона справляла значно серйозніше враження. Не було на її сірій площині зухвалих ґрафіті анархістів і тінейджерів-реперів, натомість колючий дріт, який щільно йшов її гребенем, нахилений сюди, досередини, на східний бік, виглядав переконливо і загрозливо. Під Стіною й побіля неї не було помітно жодної живої душі, та зиркнувши праворуч-ліворуч, Шлойма зауважив у затінку муру виструнчені постаті в просторих плащах кольору хакі, метрів за сто одна від одної.

За скляними дверима «Дому ідейної роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук відчинив перед ним двері з полірованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холі цілий гурт людей, здебільшого чоловіків у піджаках, світлих сорочках і краватках. Поза їхніми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайні шкільні парти зі стільцями по два за кожною. На партах лежали розгорнуті загальні зошити й кулькові ручки, дешевенькі, одноразові, деякі вже потріскані й перев’язані нитками чи обклеєні ізоляційною стрічкою, а ще деякі – погризені з тупого кінця в пристрасному шалі творчого натхнення.

* * *

Тим часом від гурту чоловіків у піджаках і краватках відділився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем і простим сільським обличчям. Озирнувшись на свій колектив, він коротким поглядом встановив тишу і непорушність у лавах, після чого, кашлянувши, проголосив:

– Увага всім!.. Сьогодні у нас відбудеться зустріч з нашим… як би сказати… колегою… західноровенським автором… літератором… письменником… Ецірваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживає… і працює… у Західному… окупованому… секторі нашого міста…

Три крапки у його прямій мові були тверді й об’ємні. Було навіть чути, як вони, повисівши мить у повітрі, осипаються на підлогу, поцокуючи, немов відстріляні гільзи.

– Ми зараз… по черзі…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим західноровенським колегою… і потім… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюємо… вже тривалий час. Крім того… у нас сьогодні… є й інші гості… інший гість… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустріч Шлоймі й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення Спілки письменників.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Він знав Зубчука іще з часів єдиного міста, але не був знайомий особисто, ніколи не був йому відрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятає його. Та вже наступний письменник, який услід за Зубчуком простягнув Шлоймі руку й відрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому житті коли не близьким товаришем, то принаймні добрим знайомцем. Років десять тому Тимчук вів відділ культури в обласній молодіжці, писав доволі дотепні фейлетони, і в київському видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка його гуморесок. Чи побачила вона світ, Шлойма не пам’ятав.

– Та ми ж начебто знайомі, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфіденційно промовив Шлойма до гумориста.

– Ми не можемо бути з вами знайомі, бо наше відділення СП СРУ веде своє нове літочислення тільки після недавньої перереєстрації членів! – відбарабанив у відповідь Тимчук, не кліпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

– Ну ні, то й ні. Можливо, я обізнався, – так само голосно, в унісон гумористові підхопив і Шлойма. Видно, зараз ліпше і справді першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такі.

Наступні письменники, які підійшли знайомитись, виявилися братами або однофамільцями. Коли перший з них назвав своє прізвище, Шлоймі здалося, що він не дочув. Та коли один за одним усі троє по черзі назвалися: «Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола», Шлойма, затримавши у своїй долоні міцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…»

– У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання, – відрапортував просто Шлоймі в обличчя Гімнюк Віктор. – Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Може, тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми – з ними.

Поліщуків, які підійшли знайомитись услід за Гімнюками, було двоє – Юхим і Никифор. Обоє писали прозу, що й підкреслили, потискаючи Шлоймові руку.

– А зараз, – оголосив Трохим Зубчук після завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому західноровенському гостеві, чим ми тут сьогодні займаємося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського відділення СП СРУ працює над великим спільним художньо-документальним твором під назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщині». Нами ретельно вивчені й проаналізовані у світлі останніх партійних рішень всі документальні згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краї в складі етнографічної експедиції 1846 року, складено детальні хронологічну й географічну таблиці його переміщень територією сучасної Ровенщини. До теми цієї всі ми ставимось якомога більш відповідально. І слід відзначити, маємо вже непогані напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбільш вдалими фрагментами цього нашого спільного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввірених йому письменників. – Поліщук Юхим Якович?

Більшість присутніх дружно повернула голови у глиб зали.