Валерий Марценюк - Стихи и рассказы радиолюбителей Украины

• Название: Стихи и рассказы радиолюбителей Украины
• Автор: Валерий Марценюк
• Жанр: Поэзия
• Год: 2013
• ISBN: 978-966-2375-04-6

На суд читателей предлагается сборник стихов и рассказов радиолюбителей о своем хобби и не только, опубликованных в разное время в газете «Радиоинформ». Это своеобразная исповедь увлеченных радио людей, которые не чужды обычным людским радостям – любви, надеждам на лучшую жизнь, воспоминаниям о былом.

---

На весілля в Ясси

Тясмин десь давно за лісом
Ззаду вже й Синюха…
Скаче військо, скаче риссю,
Вслід за сонцем к Бугу.

З козаками, глянь, татари —
Кіньми топчуть простір…
Це весільні мчать бояри
До Лупула в гості.

Обіцяв за Тимофія
Видать заміж Домну,
Ну, а сам, як та повія,
Крутить безсоромно.

Калиновському Мартину
Це якраз на руку:
От Богдановому сину
Добру дам науку!

Не спиняй бояр, Мартине,
Все ж таки – Хмельницький!
Не спиняй – бо хто їх спинить
Дасть тим жаба цицьки!..

Перший день уроком бою
Став хвальку-поляку:
Козаченьки із ордою
Ляхам втерли маку.

А вночі терза жовнірів
Незвичайний клопіт
Шляхті гріють хлопи шкіру —
У вогні всі копи.

Розгулявсь жених із ранку
Із Карач-мурзою —
Не одна ревла шляхтянка,
Ставши враз вдовою.

Хто тіка за річку бистру —
Хлоп тут недалечко:
Ось за ваші, ляхи, здирства!..
Ось за Берестечко!..

Залишився й Калиновський
Під Батіг-горою…
Двадцять тисяч – військо польське
Вкрилося травою

Все готове вже у Яссах,
Жениха жде Домна:
Хай бояри лиш, будь ласка
Будуть … за кордоном…

Сміхоград

В місті славнім Сміхограді
Всім живеться, як в раю.
Чистоті, порядку раді,
Славлять долю всі свою.

Та в житті бува нерідко:
Не цінуєш те що є.
Тож не знаєш, як і звідки
Раптом горе пристає…

На одній із людних вулиць
Папірця хтось із курців
Не докинув раз до урни,
Просто, він не долетів.

А хлопчак обгортку «жвачки»
В урну кинув – переліт!
Не нагнувсь над сміттям рачки,
Вже й школяр, вже ж десять літ…

Через тиждень зникла урна —
Вся сховалась під сміттям.
Наче й люди всі культурні:
Чи дорослий, чи дитя.

З кожним днем все більша купа —
Мов на дріжджах все росте.
Сміхоградці, ви ж не глупі!
Чом тривоги не б’єте?!

Схаменулись дуже пізно,
Бо над містом вже гора,
Це не сміття – сила грізна,
З нею битись вже пора.

Стало темно враз, як в ямі,
Вітер гору ту зірвав
Й місто все страшним цунамі —
Шаром сміття поховав.

З того часу місто зникло,
Славне місто Сміхоград.
А це місце люди звикли
Звати просто: «Сміттєград».

На зборах

У одній країні, там де річка й гори,
Всі зійшлися звірі на великі збори.

Котрий день і нічку не здолать проблеми:
«Як ми через річку міст новий зведемо?!»

«Ось за нашим планом» – Заєць Косий каже:
«Міст легкий із планок через річку ляже!..»

«Ні, хоча це й просто,» – слон почухав вухо:
«Та для цього мосту треба нам колоди.»

Тут осел щосили: «Щоб іти нам далі
Ми ще не рішили головні деталі!..

Що нам за основу взяти краще з толком:
Впоперек будова, чи уздовж потоку?!»

Дехто, може, й знає дивну цю общину —
Мосту там немає, кажуть, і понині.

Це не наша вина

Це не наша вина, це – біда,
Що мужчина тепер м’якотілий.
Що на шию дружині сіда,
Не знаходячи справжнього діла.

А жінки наші йдуть у світи,
Доглядати дітей чужих, неміч.
А буває в борделі піти,
Заставляють прокляті «зелені».

Зробить все Берегиня сім’ї
Для дітей та й для тебе, мужчино…
Піднімись! Нехай подвиг її
Буде справжнім для тебе трампліном.

Ти охляв – безконечна борня…
Ой, нелегко вигнанцю із раю!
Щоби вижить – трудися щодня,
Ворогів – ні кінця їм, ні краю…

Не чіпаймо глибини віків,
Промчимо лиш над Києвом-градом.
Скільки мужніх людей-вояків,
Полягло від злодійської зради.

Вся історія – битви, війна,
Там походи, облоги, набіги.
Раз у раз йдуть страшні племена:
Скіфи, половці і печеніги…

Не злічить міжусобних боїв:
Син на батька, а брат йшов на брата.
Склали голови буйні свої —
Непоправні в мужчинах утрати…

А татаро-монгольська орда?…
І на захист вставали мужчини.
Їхня кров, мов водою ріка —
Поле бою ніхто з них не кинув.

Не забудем й козацьку добу,
За свободу народні повстання.
Громадянську й страшну світову,
І епоху під іменем «Сталін»…

Й кожен раз у сиріт-малюків
Залишався один вихователь.
Хлопчакам замінити батьків
Спромоглася не кожная мати…

І не наша вина, це – біда,
Що мужчина тепер м’якотілий.
Що на шию дружині сіда,
Не знаходячи справжнього діла…

Мій час

Ну хто сказав, що не цікавий
Вділила доля час мені?
Народ історію прогавив,
Що він не втримавсь на коні?..

Мій відлік йде від свисту бомби
І реву чорних птиць на схід,
Що проникав крізь землю мов би,
Страшним хрестом накривши світ.

Хто пережив, той не забуде
Оту шалену круговерть,
Коли на смерть стояли люди,
Своєю смертю вбивши смерть…

І не забути степ цілинний,
Прокльони Праги і Кабул,
Громи надзвуків в небі мирнім
І крізь озон могутній гул.

Дзвінкі будови комунізму:
То ГЕС, то місто, дальній БАМ…
Від мрій нам тут ставало тісно,
У космос вже хотілось нам.

Нехай ти був і чорноробом,
Та в тому є й твоя вина,
Що горем в світ ввірвавсь Чорнобиль
Й життя безжально вимина.

Здавалось, все ж робив, що треба,
Тож стань на хвильку, зупинись!..
Я мчав з народом прямо в небо
Й не знав, що падаю униз…

А незалежність України?
В житті моєму, мов сюрприз!
От, правда, мучуся й донині:
Невже наш поступ десь завис?..

Ну хто сказав, що не цікавий
Вділила доля час мені?
Можливо, щось я і прогавив,
Та ми ще й досі на коні.

Стьопа зоотехнік

Наш Степан солідним став
Виріс вшир і вгору:
«Тачка», хата, поруч став,
Кабінет в конторі.

Із села на комбінат
Возить він худобу,
А ковбас везе назад,
Кажуть повну торбу.

Не купляє за свої —
Крутить щось з вагою:
Хтось – йому, а Стьопа – їм,
Стьопа з головою…

Став скупим Степан Хомич,
З кожним разом гірше,
Хлопці просять могорич —
Тягне все: «Пізніше!..»

Ждали жданого – нема.
Та не кажуть в вічі:
Той, хто хоче все дарма,
Часто платить двічі.

Як раніш, в останній раз —
Хлопці вірні слову —
Перекинули ковбас
Стьопі торбу повну…

Жінка гладить, мов кота:
«Дай сама побачу..» —
Зирк у торбу, ну, а там…
Гідність все бичача…

Учительська доля

Учительська доля…
Із чим я тебе порівняю?
Хіба з незасіяним полем,
Яке я щодня обробляю,
Яке бережу від куколю,
Його бережу від куколю,
А зерна добра засіваю.

Надії, тривоги…
Не скоро діждешся врожаю…
Дитяча душа є від Бога,
Та ключика я відшукаю,
Хоч шляху немає прямого,
Тут шляху немає прямого,
А зерна добра засіваю.

Розумне і вічне…
Я іншої долі не знаю…
Не завжди удачі полічиш,
А усмішка, радість – минають,
Та їх і поміряти нічим,
Їх просто поміряти нічим,
А зерна добра засіваю.

Бабусина хата

Я біля хатини бабусі Катрусі,
А пам'ять: минуле, майбутнє-клубком…
Лиш хата старенька, єдина в окрузі,
І чорне горнятко, мов герб, над кілком…

Ну, хто бубонить щось про хату пихато,
Що вже віджили і горня, й макогін,
Надворі скінчилось століття двадцяте
І хата завадить набрати розгін?

Напевне, забув ти звідки, і хто ти!
Та ми майже всі з таких ось хатин…
Росли ж наші предки у них для польоту
І мріяли часто про дальні світи.

Із предків моїх вище хатньої стріхи
Злітав хтось хіба що в здоровому сні.
Та пращур-чумак прокладав свої віхи
Чумацьким шляхом, там де зорі ясні.

Чумак і воли, космонавт і ракета
Разюча різниця, не проти ніхто!
Цікаво, що винайде розум планети
Так років із тридцять потому, чи сто?..

Горня й макогін, і бабусина хата,
Трипілля далеке, епоха слов'ян…
Я всім українцям хотів нагадати:
Без них не відбувся б для злету майдан

Полтергейст і кумів тест

Запідозрив якось кум,
Зраджує дружина!
Це ж для мене просто глум.
Люба половино!

Винуватців проучить
Вирішив без шуму,
Вибрав день і вибрав мить —
Добре все продумав.

У відрядження зібравсь
В надвечірню пору
І пішов… А потім раз!..
Повернув до двору.

Жде годину, півтори,
Вже судомить ноги,
Гульк! Знайомі номери
Пропливли за рогом.

Кум ще трохи почекав —
Витримав характер:
Ситуація така —
Треба тільки факти.

Що в коханців там і як —
Нам воно не треба,
Клац! Замок їм вдарив так,
Мов би грім із неба!

Хто ж це двері відчинив?..
Кинулась коханка,
А коханець без штанів,
Вскочив лиш в шкірянку.

Миттю шаснув на балкон…
Чорт… Замкнуті двері…
А!.. На кухні є вікно…
К бісу ці портьєри!..

Третій поверх – це не гра,
Він же не горила…
Зачепивсь за щось, застряг —
Не дістав перила.

На шкірянці він висить,
Ледь від страху дише:
Боже, змилуйся й спаси —
Я ж хіба афіша?..

Що це, люба, тут за крик?
Лоба чом це хрестиш?
Там здається домовик,
Може, полтергейсти?..

– Так… завис тут, мов кажан,
Тілом світить грішним.
Жінко, дай скоріш ножа.
Є щось в нього лишнє!..

З того жаху «полтергейст»
Так рвонув з карнизу
Не згодивсь на кумів тест!
Полетів донизу…

Ну, йому ще повезло —
Вдала обстановка:
Скільки там летіть було
Із вікна «хрущовки»!

До тебе лечу, село моє…