Сергій Радкевич - Мільйон на трьох

• Название: Мільйон на трьох
• Автор: Сергій Радкевич
• Жанр: Зарубежное современное

Степан Гарник після служби в армії вирішує пограбувати інкасаторів, які щомісяця возять зарплату офіцерам у військову частину. Він підбиває двох своїх найкращих друзів на злочин. Але коли вже здається, що найскладніше позаду і лишилося лише розділити на трьох великий куш, справжні випробування для них лише починаються. Роман талановитого письменника Сергія Радкевича «Мільйон на трьох» – це гостросюжетна кримінальна історія про «ідеальний злочин», що тримає в напруженні з першої і до останньої сторінки.

---

– Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?

Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти:

– Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон на стрільби. А був у нас у роті один чувак, якого загребли до армії, коли він зліз з полонини щоб піти в магазин хліба купити. Тупий, не впевнений навіть чи він всі букви знав, але читати точно не вмів. Так ось, цей туман на полігоні наставив заряджений автомат на офіцерів і питає: Куди стріляти? Ці ледь не повсикалися поки дурневі на мішень показували. Потім, ясна річ, надавали йому по шапці, але до чого я це все веду?…

Теперішній солдат зі зброєю у руках не вельми безпечний для суспільства. Щоб десь на вишці охороняти літаки – кулі ще видавали. А от коли у місті між людьми треба було показатися, то ні про які патрони не могли бути й мови. Солдатам для того, щоб грізно виглядали, вручали автомати, але щоб вони чогось не вчудили, то зброю давали незаряджену. Навіть якщо відправляли у банк по гроші. Я особисто, наприклад, їздив з інкасатором три рази коли був салагою. Потім навчився від того діла ухилятися – мало чого може трапитися, а автомат – не заряджений. Краще вже на ніч в караул заступити. Коли вже був «дідом» у мене визрів план, як гарно почистити військову казну, тому я ще два рази з’їздив у банк по гроші. Так що можу запевнити – ніяких патронів у магазинах солдатських автоматів під час супроводу інкасатора немає.

Лесик слухав приятеля з роззявленим ротом. А коли Гарник зробив паузу, щоб перевести подих, Петро поцікавився:

– Справді цікаво. – закивав головою хлопець. – І скільки грошей ви так перевозили? Десь тисяч з сорок на наші гроші було?

– Слухай, ти що? – завівся Гарник. – Та за сорок тисяч, я б навіть не хотів братися за цю справу. Там десь, мабуть добрих півмільйона гривень.

– Півмільйона? – сумніваючись, Лесик скривився у посмішці. – Та звідки б там взялося стільки?

– Так авіачастина, то тобі не таксопарк, де один слюсар по п’ять автомобілів крутить. Кожен літак обслуговує десь чоловік з п’ять. У нашій частині якщо тисячі офіцерів не було, то вісімсот – гарантовано. А зарплата у них велика, в середньому десь близько пів штуки. На загал якщо півмільйона на місяць не назбирається, то десь близько коло того. Так що по тридцять тисяч доларів на брата можна взяти гарантовано. Якщо й не більше…

– І що по такі гроші відправляють солдатів з незарядженою зброєю?… – сумніви то покидали Лесика, то знову закрадалися в його душу.

– А хто знає, що у солдатів зброя незаряджена? Це ж державна таємниця. – хитро посміхнувся Гарник. – У керівництва частини розрахунок на те, що більшість грабіжників відлякує наявність зброї у руках солдатів. А якщо хтось по серйозному вирішить зірвати цей куш, то тут і зброя не допоможе. Тож у нас є шанс скористатися цим і легкою кров’ю здобути гроші. Як ти дивишся на це? – Гарник звернувся до Каратаєва.

– Не впевнений чи у нас ще колись буде така можливість? – зізнався Вадим, поглядаючи на Лесика.

– Не знаю. – засумнівався Петро. – Але ж у офіцера пістолет все ж таки заряджений.

– Це дрібниця. – Гарник махнув рукою. – Одного офіцера можна нейтралізувати. А солдати й самі повтікають.

– У тебе усе так просто. – здивувався Лесик, похитуючи головою. – І де це ти плануєш робити? Біля банку? Так там своя охорона – це раз. І по-друге, побачать щось не те, і відразу ж ментів викличуть.

– Ти за це не переживай. Я знаю тихе місце де можна їх брати з грішми. Але ці деталі будемо обговорювати лише в разі твоєї згоди.

– У тебе усе просто і легко. Але мені треба подумати. Це ж пограбування. – важко зітхнув Лесик. – Якщо якийсь прокол, то ніякими грішми тоді від тюрми не відкупишся.

– Якщо братися за цю справу, то потрібно братися вже. – заявив Гарник.

– А до чого така поспішність? – Петро звів плечима.

– Тому що останнім часом склалася в частині така традиція, що по гроші кожного місяця їздили 20 числа. Раніше були затримки з зарплатою, то не було конкретно визначеної дати, коли їздили у банк. За останніх 4 місяці склалося так, що 20 числа – це день видачі зарплати в частині. Тому нам якщо братися за це діло, то маємо на все про все – лише 5 днів. Якщо прошляпимо, тоді доведеться наступного місяця чекати. Але боюся, що хороша традиція з часом може змінитися. Де гарантія що гроші завжди видаватимуть у чітко визначений день?

– Не знаю. Спокуслива пропозиція, але мені все одно треба подумати. Я можу взяти два дні на роздуми?

Гарник і Каратаєв переглянулися.

– Можеш. – мовив Гарник. – Але не довше. Бо нам іще потрібно буде продумати деякі деталі плану захоплення інкасаторів. Ну і для здійснення пограбування теж треба ретельно підготуватися.

Розділ 2

Перед тим як розбігтися Гарник, Лесик і Каратаєв вирішили сполоскати горло. У їхніх кишенях поки що гуляв вітер, а тому на щось крутіше, ніж «Овочевий», вони наразі не були спроможні. Хоча, якщо чесно, то десь в глибині душі, хлопці, усі троє без винятку, любили цей магазин. Кожен по-різному, кожен з різних причин, але до цього торгового закладу вони проймалися особливою симпатією навіть незважаючи на те, що там за прилавком стояла вічно сердита тітка Віра.

Саме біля «Овочевого» Лесик востаннє бачив свого батька, який неподалік від магазину стояв зі своїми товаришами і цідив «жигулівське». Це було десь років десять тому. Побачивши свого синочка, він покликав його, і дав гроші на морозиво. Скільки тоді там тих грошей було, Лесик уже не пам’ятає. Навіть не пригадує смак того морозива. У пам’яті відклалася лише образа – батько навіть не запитав «як у тебе справи синку?», не поцікавився, як там мама… Лише всипав у кулак копійки і сказав: «На, купиш собі морозива». А нащо йому були ті копійки, нащо той перемерзлий пломбір, коли хотілося, щоб татко просто хоча б кілька хвилин з ним поспілкувався, погладив по голові… Незважаючи на усі образи, хлопця щоразу тягнуло в «Овочевий». Він давно вже втратив віру у ще одну зустріч з батьком, але десь глибоко в душі все ж таки жевріла надія на те, що десь колись його може знову тут вдасться побачити.

Гарника Степана теж завжди тягнуло в напрямку «Овочевого». У дитинстві мама часто його сюди водила і купувала біле холодне морозиво, або такі ж смачні кольорові льодяники. А одного разу вона відмовилася це зробити. Сказала, що немає грошей. Маленький Степанко не хотів зрозуміти цього, йшов за мамою і голосно на пів Тернополя плакав. А тут ще й як на зло сандалик на лівій нозі розірвався, хлопчик узяв його за пасок у руку, і розмахуючи порваним сандаликом, босоніж ішов за мамою і ревів «хочу морозива!». Згодом хлопцеві стало соромно за цей вчинок. Щоразу, коли він згадував про свою покійну маму, на голову спадала чомусь саме ця прикра історія.

А у Вадима Каратаєва все було значно простіше. Він шанобливо ставився до «Овочевого» тільки тому, що в цьому магазині йому з дванадцяти років продавали цигарки і з чотирнадцяти – пиво, вино та горілку.

Зараз вони усі троє зайшли у свій улюблений магазин. Магазин їхнього дитинства. Вадиму було байдуже що пити. Лесик більше надавав перевагу «чернігівському», а Гарник належав до числа тих людей, які готові вживати що завгодно, але головне, щоб місцевого розливу. Тож усі мусіли слідувати за лідером. Тому й зупинились на «микулинецькому».

У компанії друзів страх Лесика трішки притупився, у подумках він менше згадував про Сєдакова. Натомість в голові постійно крутилася спокуслива пропозиція, яку сьогодні подали товариші. Після випитого пива у хлопця трапився ще більший приплив хоробрості. Проте, коли біля 23-ої школи обоє друзів почергово потисли йому руку на прощання, страх знову повернувся до Лесика. Треновані м’язи на ногах так і тремтіли в очікуванні, коли зверху поступить команда втікати.

«А що коли біля будинку його зустріне кредитор?» – раптом виникло у недостатньо охмелілій голові хлопця.

Зазвичай, крутячи своїми мізками, Лесик так і нічого путнього вигадати не міг, але цього разу, як це не дивно, він все ж таки знайшов вихід із ситуації. Вказуючи рукою за пояс Гарника, він попросив: