» » » Емма Андієвська - Герострати
Авторские права

Емма Андієвська - Герострати

Здесь можно купить и скачать "Емма Андієвська - Герострати" в формате fb2, epub, txt, doc, pdf. Жанр: Зарубежное современное, издательство Литагент «Стрельбицький»f65c9039-6c80-11e2-b4f5-002590591dd6. Так же Вы можете читать ознакомительный отрывок из книги на сайте LibFox.Ru (ЛибФокс) или прочесть описание и ознакомиться с отзывами.
Рейтинг:
Название:
Герострати
Издательство:
Литагент «Стрельбицький»f65c9039-6c80-11e2-b4f5-002590591dd6
Год:
неизвестен
ISBN:
нет данных
Вы автор?
Книга распространяется на условиях партнёрской программы.
Все авторские права соблюдены. Напишите нам, если Вы не согласны.

Как получить книгу?
Оплатили, но не знаете что делать дальше? Инструкция.

Описание книги "Герострати"

Описание и краткое содержание "Герострати" читать бесплатно онлайн.



«Герострати» Емми Андієвської – філософський роман, в якому читач зустріне чимало рефлексій про Бога, людину та світ***. В основі назви твору – історія про мешканця Ефесу Герострата, який спалив храм Артеміди у рідному місті, аби прославитися. Авторка викриває «геростратизм» як вічну жагу людини до здобуття слави будь-яким способом. Світову славу письменниці принесли прозові твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапіта», «Тигри», «Казка про яян», поетичні збірки «Народження ідола», «Наука про землю», «Вілли над морем», «Міражі», «Міста-валети», «Шухлядні краєвиди» та ін. Емма Андієвська – українська письменниця та художниця, яка працює у стилі сюрреалізму та герметизму.






Про себе я окажу тільки одне: такого вінегрету звуків мені не доводилося чувати в жодному місті. Крім автомобільних гудків та скреготу і дзенькоту трамваїв, які існували виключно, щоб заважати рухові, бо в них рідко хто їздив, оскільки на практиці виявлялося: найшвидше дійти до місця призначення – пішки, – клацання язиком (не уявляю собі, звідкіля, – може, місто побудували на багнищі, де жила нечиста сила?), булькотіння з саксофонним оханням, сопіння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звуків, таких, які виникають, коли відриваєш порожню пляшку від уст, випивши з неї одним подихом всю рідину, шипіння, хлюпання, потім мішечків з окремих голосівок, які висіли над натовпом (слів ніколи не чулося; навіть коли через радіо передавали промови уряду, вони зразу ж від довколишньої угнутости повітря розпадалися на складові літери), тут панувала ще безліч уже цілком неокреслених амебних звуків.

Це все діялося вдень. Але вночі вулиця затихала й порожніла, і з’являлися тротуари, при існування яких вдень ніхто й не догадувався. На тротуарах стояли повії, ніби з них знесло пісок, яким вони на цьому самому місці були засипані вдень, а тепер пісок відхлинув разом з рухом і світлом, і, нарешті, відкрилося справжнє місто.

Я пройшов до кінця усю вулицю, так і не відважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уяві все виглядало цілком інакше. Ніби й те саме, а разом з тим таке інакше, що я раптом відчув: ніколи, за жодних обставин я не здолаю перенести свій плян з теорії в дійсність. Не тому, ніби я несподівано відкрив, що мій бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадці, що я маю зараз зайти в перший-ліпший будинок і питати про мого відвідувача, – мої ноги самі поверталися назад, і заки я їх наздоганяв, переконуючи себе, мовляв, бажання тікати світ за очі і зануритись у подушку, забути, що існує мій відвідувач, який домагається, аби саме я, а не хто інший, писав його біографію, і що я погодився писати її всупереч своїм переконанням, не змінить мого стану на краще, я вже чувся настільки безсилий, що мені випадало з пам’яті, чого я взагалі так біжу. Ба більше, я нагло з неспокоєм зауважив, що думки про мого відвідувача вислизають у мене з голови, а на їх місце находять різні дурниці, асоція- ції, які сягають, ніби навмисне, якнайдалі від того, що мене непокоїть, бо в мене перед очима стоїть пляж, куди ми з дружиною їздили кілька років тому ще перед народженням другої дитини, і я силкуюся пригадати, чи в кошик з їжею, – який ми загорнули в коц і поставили в лози в холодок, дружина поклала яблука чи груші, наче від цього вияснення залежить тепер усе моє життя.

Внизу в кінці вулиці, на розі завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кількома повіями. Всі вони, видно, когось чекали.

Напевно я занадто різко повернув біля них і пішов назад, хоч я дуже слідкував, щоб це виглядало якомога невимушено, бо на цей раз повії звернули на мене увагу, припускаючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, і вирішили допомогти.

– Гей, ти, маєш вогонь? – посміхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймні на два числа, завузькому светрі, що ледве стримував її могутні груди, схожі на сідниці.

Замість відповіді я прискорив кроки.

– Імпотентний сарако! – гукнула вона мені навздогін з легким пересердям.

Та я не обернувся, навіть не перейшов на другий бік. Я поспішив вулицею угору, вернувся і вже знову з жахом наближався до гурту в кінці вулиці, твердячи собі, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бігати ж до ранку отак назад і вперед! Як це виглядало! Мене могли запідозрити в казна-чому, якщо вже не запідозрили. Адже це повне безглуздя, так не вільно поводитися, це ж ясно, більш ніж ясно: єдиний рятунок примусити себе – або я заходжу в перший-ліпший будинок, або негайно зникаю звідсіля в іншу дільницю і пробую там.

Однак попри це логічне й рішуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробіг вулицю і знову повертався назад, трясучися від усвідомлення, що остаточно звернув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який іншим сподобався, бо всі зареготали, а повія в червоному светрі, закривши жовтою торбинкою нижню частину живота і стиснувши іксом ноги, стала присідати, вигукуючи, що вона от-от не втримається, щоб не замочитися.

Я розумію гумор, і я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливої ретельности пожартувати з своїх недоліків. Я успадкував стільки ж почуття гумору, скільки успадковує кожна пересічна нормальна людина, не замало і не забагато, і це я кажу не на те, аби поставити себе у вигідніше світло з егоїстичних мотивів, а виключно з страху допуститися неточностей, які, навіть якщо вони спочатку й не здаватимуться дуже помітні, згодом ладні скерувати подальші події в інший напрям, з якого стане незрозумілий перебіг того, що відбулося в дійсності, а це я волів би оминути.

Я розумію гумор, але не тоді, коли об’єктом сміху стаю проти своєї волі, тобто не тоді, коли мені приводять перед очі саме те, чого мені в дану хвилину якраз не хочеться бачити, байдуже – з важливих чи дрібничкових причин.

Це кепкування, хоч я його доладу так і не розчув, а, може, саме тому, подіяло на мене, як заряд електричного струму. Мені вдарила кров у голову, я рішуче ступив уперед і не повірив своїм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, зайшов мій відвідувач. Сірий і невиразний, такий, як він мене відвідував в антикваріяті, але що це – він, у мене не лишилося жодного сумніву. Напевно він стояв серед гурту так, аби я його не помітив, і не виключене, що саме йому належала ініціятива зауваги, киненої в мій бік, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, коли я погодився на розшуки його даних і вважався, так би мовити, його біографом? Чи, може, він слідкував, куди я йду, бо йому нарешті стало незручно стільки часу знущатися надо мною, і він вирішив хоч на початку розшуків допомогти мені? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на нього, проте чого не трапляється? Я його не настільки знав, аби закріпити за ним ту чи іншу рису, я навіть схильний лишити в силі припущення, ніби він мені привидівся від збудження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настільки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тіло й поставити серед гурту, який став свідком моєї біганини. Щоправда, в будинку, як я потім установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскільки мій відвідувач відзначався подивугідною здібністю зникати дослівно з-під рук.

Хоч би там що, чи то від сміху на мою адресу, чи від того, що я вмовив у себе появу відвідувача, чи тому, що він Дійсно з’явився, або найправдоподібніше від усього цього разом з мене злетіла несміливість, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовірно, навіть моя постать змінилася, бо переді мною розступилися, і потім, скільки я пригадував, я незмінно бачив себе, як я йшов по чиїхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, і ніхто не кричав і не висмикував ніг, хоч це мені здається неможливим кожного разу, як я відновлюю цей деталь у пам’яті.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, і, не зупиняючися, на одному віддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенісний корд, майданчиками на другий чи на третій поверх, аж доки з легень вийшло все повітря, і щойно тоді постукав у найближчі до мене двері.

За дверима загуркотіло, потім почулося кудахкання і зразу ж за ним сухий тріск, як при спаленні кінострічки, після чого запала глибока павза. Потім двері відчинилися, ніби їх рвонуло протягом, і літній чоловік у небесному, майже кам’яному халаті, у фетровій фесці чи тюбетейці (пізніше я розгледів, що то верх капелюха з обрізаними крисами), притримуючи однією рукою щось багатокриле, що тріпалося у нього під ногами, роблячи йому один бік і ногу з суцільних крил, і що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку і, перш ніж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кімнати.

Я не доберу, як він це зробив. Це відбулося так швидко, що якби мені сказали, ніби він тільки доторкнувся мене, а я вже сам, як на коліщатках, переїхав з коридору до його кімнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав він, з видимою полегшею зачинивши дівері.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далі говоритиму і, побачивши, що ні, сказав:

– Двері для мене вічна проблема. Я ніколи не годен довго тримати їх відчиненими. Мої каліки, – він показав углиб рукою, і подібного руху я вже ніколи пізніше не подибував. В мене склалося враження, наче від долоні до плеча в нього тріснуло м’ясо до кости й звідтіля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легені, що дихали, – мої каліки дуже неспокійний народ, і я мушу пильнувати, аби вони не розбіглися й не влізли в нову халепу, перш ніж видужають.


На Facebook В Твиттере В Instagram В Одноклассниках Мы Вконтакте
Подписывайтесь на наши страницы в социальных сетях.
Будьте в курсе последних книжных новинок, комментируйте, обсуждайте. Мы ждём Вас!

Похожие книги на "Герострати"

Книги похожие на "Герострати" читать онлайн или скачать бесплатно полные версии.


Понравилась книга? Оставьте Ваш комментарий, поделитесь впечатлениями или расскажите друзьям

Все книги автора Емма Андієвська

Емма Андієвська - все книги автора в одном месте на сайте онлайн библиотеки LibFox.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Отзывы о "Емма Андієвська - Герострати"

Отзывы читателей о книге "Герострати", комментарии и мнения людей о произведении.

А что Вы думаете о книге? Оставьте Ваш отзыв.