Луиза Мэй Олкотт - Маленькі жінки

• Название: Маленькі жінки
• Автор: Луиза Мэй Олкотт
• Жанр: Детская проза
• Год: 2021
• ISBN: 9780880008044

«Маленькі жінки» Луїзи Мей Олкотт – роман, що виховав кілька поколінь юних читачів по всьому світу. Ця книга була перекладена понад 50 мовами, її сюжет покладений в основу шести фільмів, чотирьох телесеріалів, кількох опер та спектаклів. З історії родини Марч, в якій зростають чотири дружні, проте геть не схожі одна на одну сестри, читач дізнається про такі перипетії юності, як дорослішання, дружба та любов. У цьому виданні публікується новий оригінальний переклад з англійської Юлії Шматько. Стилізація речей юних дівчаток, характерна для тієї епохи, а також придумані героїнями і використовувані в повсякденні слова додають тексту неповторної атмосфери XIX століття.

---

Хоча підозрюю, що не останню роль у поступливості Джо грала велика бібліотека, якою після смерті дядечка Марча ніхто не користувався, тож книги припадали пилом і були осередком цілого сімейства павуків. Джо пам'ятала цього доброго старого джентльмена, який дозволяв їй будувати залізні дороги і мости зі своїх величезних словників, а потім розповідав захоплюючі історії та показував химерні ілюстрації у своїх талмудах, які були написані латиною. А щоразу, коли вона зустрічала дядечка Марча на прогулянці, він купував їй листівки і пригощав коржиками. Бібліотека являла собою напівтемну кімнату, де з високих книжкових стелажів на вас зверхньо дивилися гіпсові погруддя відомих вчених, а посередині кімнати стояли зручні крісла і великий глобус. І, найголовніше, там була незліченна кількість книжок, і Джо могла читати їх усі. Коли тітонька Марч дрімала у своєму кріслі або до неї на чай заходили подруги, Джо стрімголов бігла в це тихе місце і, згорнувшись калачиком у м'якому кріслі, з головою поринала у світ поезії, романтики, історії та пригод. Але, як це часто буває, щастя тривало недовго, бо щойно вона доходила до найцікавішого місця у книзі, пронизливий старечий голос волав: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!», і їй доводилося залишати цей райський куточок, щоб займатися такими безглуздими справами як змотування пряжі у клубок, купання тітинчого пуделя або читання вголос нудних філософських нарисів Белшема,[19] які тітонька Марч чомусь вважала вкрай цікавим чтивом. Джо дуже хотілося зробити що-небудь видатне, щоправда, вона поки сама не знала, що саме вона хоче зробити, але щиро вірила, що з часом в її голові обов'язково народиться якась надзвичайна ідея. А поки що найбільше її обтяжувало те, що вона не може собі дозволити читати, бігати і кататися верхи стільки, скільки їй хотілося б. Через свій запальний характер, гострий язик і бунтівний дух вона завжди потрапляла у різні «ситуації», іноді досить комічні, але іноді доводилося і згорати від сорому. І все ж Джо вважала, що спілкування з тітонькою Марч було для неї справжньою школою життя і одного разу вона оцінить цей досвід по заслугах. А думка про те, що вона заробляє гроші, щоб допомогти своїй родині, робила її щасливою, тож вона готова була заради доброї справи потерпіти цей дратівливий клич: «Джозе-фіна!»

Бет була дуже сором'язливою і боязкою, і після декількох невдалих спроб віддати її до школи, батьки, побачивши страждання дитини, вирішили навчати її вдома. З Бет займався батько. І навіть коли він пішов на фронт, а мати зайнялася благодійністю і майже весь свій час проводила у Товаристві допомоги фронтовикам, Бет сумлінно продовжувала вчитися самостійно. Бет була завзятою домосідкою, тому зголосилася допомагати Ганні по господарству. Вона дуже старалася, щоб сестри і мати після важкого робочого дня приходили в чистий і затишний дім. Бет було абсолютно не нудно сидіти цілими днями вдома, тому що, як вже було сказано, вона жила у своєму маленькому уявному світі та завжди вигадувала собі якесь цікаве заняття. Наприклад, щоранку вона будила і розважала шістьох своїх підопічних ляльок – бо, не слід забувати, що, як не крути, Бет була ще дитиною.

Ляльки ті були вже старими та пошарпаними, бо всі вони, перш ніж перейти до Бет, колись послужили старшим сестрам. Емі навідріз відмовилася гратися з ними, тому що ненавиділа старі та поламані речі, тож про ляльок піклувалася Бет. Їй було шкода цих маленьких бідолах і вона навіть організувала лікарню для немічних ляльок. Бет ставилася до них дуже дбайливо, ніколи не сварила їх, не втикала шпильки та голки в їх ватяні тіла і не кидала їх на підлогу, вважаючи, що ці нещасні створіння вже і так вдосталь настраждалися. Вона шила їм вбрання, влаштовувала з ними чаювання, і як могла оточувала турботою і ласкою. Одна з ляльок належала колись Джо, і, як нескладно здогадатися, на ній майже не залишилося живого місця, тому вона вирушила доживати залишок життя у мішок з ганчір'ям. Але Бет врятувала її з небуття, трохи підлатала і пошила їй сукню. Щоб прикрити неабияк облисілу голову, Бет змайструвала їй чепчик з носової хустинки. Рук та ніг у ляльки не було, вони були втрачені постраждалою за невідомих обставин, тож Бет пошила їй накидку, щоб приховати ці вади. Бет виділила бідоласі найкраще лялькове ліжечко, адже доля і так була до неї вкрай жорстока.

З боку вся ця лялькова метушня виглядала досить кумедно, але знаючи, скільки сил Бет вкладала у турботу про своїх ляльок, ніхто з неї не сміявся. Стара лялька Джо була її улюбленицею – Бет приносила їй квіти, читала казки вголос, виносила на прогулянку до саду, щоб та подихала свіжим повітрям, а ще співала їй колискові і завжди цілувала перед сном, ніжно примовляючи: «На добраніч, моя біднесенька».

Звичайно, і Бет іноді вередувала, як і будь-яка маленька дівчинка. Іноді вона плакала, бо не могла собі дозволити брати уроки музики і купити гарне фортепіано. Вона дуже сильно любила музику, старанно вчила нотну грамоту і терпляче практикувалася на старому розладнаному піаніно, потайки сподіваючись, що хтось (та хоча б тітонька Марч) зголоситься допомогти розкрити її талант. Однак бажаючих допомогти юному таланту не було, адже ніхто не бачив, як Бет на самоті тихенько лила сльози на пожовклі клавіші, які зрадницьки відмовлялися видавати потрібну ноту. Вона співала про свою роботу по дому тоненьким, як у жайворонка, голосочком, і завжди була рада акомпанувати Мармі та дівчатам, коли вони разом співали вечорами. День у день вона підбадьорливо говорила собі: «Будь старанною та терплячою, Бет, і тоді одного дня у тебе буде все – і нове фортепіано, і уроки музики».

Насправді, у світі багато таких от Бет, сором'язливих і тихих, які сидять у своїх куточках, і ніхто їх не помічає, поки не знадобиться їхня допомога. Вони живуть заради блага інших і ніколи не скаржаться, тому ніхто не бачить, на які жертви їм деколи доводиться йти. І ось одного разу вони замовкають назавжди, як замовкає цвіркун на печі, і лише тоді (на жаль, запізно) оточуючі розуміють, скільки добра та світла приносять ці маленькі янголи у їхні життя.

Якби хто-небудь запитав Емі, що найбільше в житті її обтяжує, вона б одразу відповіла: «Мій ніс». Коли вона була маленькою, Джо випадково штовхнула її на металеве відро з вугіллям, і на думку Емі, саме це понівечило її ніс. Він не був великим або червоним, просто трохи приплюснутим, і скільки б Емі його не щипала і не тягнула, аристократичної тонкості це йому не додало. Втім, ніхто не звертав на це уваги, крім неї самої. Більш того, у міру того, як дівчинка росла, витягувався і її ніс, набуваючи абсолютно нормальної форми. Але Емі все одно прискіпувалася до нього і, мріючи про витончений грецький профіль, постійно робила замальовки красивих рівних носів.

Сестри називали Емі «маленьким Рафаелем»[20] за її талант до малювання, а улюбленими темами її картин, окрім красивих носів, були квіти, феї та різні фантасмагоричні ілюстрації. Щоправда шкільні вчителі іноді скаржилися, що замість того, щоб робити завдання, вона малювала тварин на полях, а порожні сторінки атласу, призначені для копіювання географічних карт, також були заповнені малюнками. А ще з її підручників нерідко випадали карикатури на вчителів та інших учнів. Але загалом Емі намагалася бути старанною ученицею і завдяки своїй зразковій поведінці завжди була на гарному рахунку у вчителів, тож вони здебільшого закривали очі на її нестримну пристрасть до малювання. Однокласниці любили Емі, бо вона завжди була дуже ввічливою і тактовною. Всі захоплювалися її вишуканими манерами та грацією.

Проте малювання було не єдиним досягненням Емі. Також вона вміла грати на фортепіано дванадцять мелодій, в'язати гачком і читати французькою, неправильно вимовляючи лише третину слів. Бувало, вона жалібним тоном говорила: «Коли papа[21] був багатий, ми робили те і те», і це звучало так зворушливо, а химерні довгі слова, якими Емі іноді любила похизуватися, її подружки вважали «верхом елегантності».

Але, можливо, ця загальна любов і потурання примхам розбестили її, тому що її марнославство і егоїзм росли день у день. Єдине, що хоч трохи збивало з неї пиху, було те, що їй доводилося доношувати одяг кузини, чим Емі була страшенно незадоволена. І в даному випадку справа була навіть не в тому, що їй діставалися чиїсь обноски, а в тому, що у матері Флоренс (так звали кузину) було геть відсутнє почуття стилю. В цілому, це були якісні, цілком добротні речі, але тонкий художній смак Емі не міг змиритися з тим, що їй доведеться носити червоний чепчик замість синього і натягувати на себе сукні жахливих кольорів та безглуздих фасонів, які їй абсолютно не личали. Особливо Емі страждала цієї зими, адже їй доводилося ходити до школу у блідій пурпуровій сукні у жовтий горох, та ще й без жодної шлярки.

– Одне мене тішить, – якось зізналася вона Мег, – мама не вкорочує мої сукні,[22] навіть коли я погано поводжуся. Бачила б ти, що зробила мати Мері Паркс! Іноді, коли Мері що-небудь утне, її сукню вкорочують до колін! В такому вигляді вона навіть до школи соромиться приходити. Коли я думаю про таку дегерадацію[23], то мені здається, що мій приплюснутий ніс і огидне пурпурове плаття з жовтим горохом не така вже й велика біда.