Н. ГРЕКОВ - Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

• Название: Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма
• Автор: Н. ГРЕКОВ
• Жанр: Публицистика

уганск, 2005 Н. А. Греков, К. В. Деревянко, Г. Л. Бобров. Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма. - Луганск: "Виртуальная реальность",2005. - 268 с. Почти у каждого из наших читателей есть крестный. Имеет его и украинский национализм. Имя это известно всем - Т. Г. Шевченко. Однако далеко не все представляют себе личность этого персонажа во всей его красе. Так уж устроена наша система воспитания и образования. Но прочитав эту книгу, каждый христианин сможет ответить на вопрос: а хотел бы я иметь крестным отцом такого человека. И может ли любить творчество Шевченко тот, кто любит Христа? Сейчас производится сбор средств на "Тарасову" церковь. Как можно строить церковь имени того, кто всю свою жизнь положил на борьбу с ней и державой?

---

Сестрички ее - это две другие души, которые также не допущены в рай,

… Бо так сказав Петрові Бог:
"Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає…"

Мало того, что Шевченко говорит от имени всей Украины, он берет на себя миссию наместника Бога на земле: украинский папа римский Тарас Первый.

Другие души тоже получили от него за коллаборационизм по полной программе. Одна, оказывается, напоила коня Петру Первому. Исход, разумеется, летальный:

… Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала…
І за що мене карають
Я й сама не знаю…
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!…

Другая, будучи еще невинным грудным ребенком, улыбнулась Екатерине Второй. Этого было достаточно:

Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця -
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!

В общем, все умерли…

Ибо кобзарь во гневе страшен. Ненависть к Хмельницкому он пронес через всю жизнь:

Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І, препрославлений козачий
Розумний батьку!… і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь,
Або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний, та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь,
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе, преславного. Амінь. (1859)

Есть и другие враги:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать. (1845)

Это потомки казацкой старшины, украинские помещики:

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать. (1847)

(Лев Толстой, помнится, в аналогичных случаях говорил: он пугает, а мне не страшно).

Но идеальный враг - это, разумеется, два в одном: москаль и пан в одном лице. Такой нелюдь и сконструирован мастером черного пиара в поэме "Княжна" (1847):

На нашій славній Україні, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь. Була й княгиня…

Как это "де взялись"? Не из Турции же прибыли, и не из Польши. Только с севера. Больше не откуда им взяться. В общем, москали. Может, Шевченко сводил счеты с князем Репниным и его семейством? Шевченковеды, ау!

Вот обычные развлечения приезжего князя и местных гостей:

Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п'є, і знов гуляє;
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають Бога…
П'яниці, знай собі, кричать:
"І патріот! І брат убогих!
Наш славний князь! Віват!
Віват!"
А патріот, убогих брат…
Дочку й теличку однімає
У мужика… І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить…

Проходят годы, но помещики неутомимы:

Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і в іншому краї
Наш брат хуторянин себе показав…

Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:

Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже - п'є, гуляє
Та жида з грішми вигляда,
Нема жидка…

И чтобы окончательно поставить все точки над "і", автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме "Катерина", так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.

Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят:

І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!…
…Нема на сіті України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого…
… Ох, якби те сталось,
щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли! (1845)

Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь:

Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Гріхи синовні несучи,
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п'яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять… (1859)

Как говорится, собаке собачья смерть.

И еще одно предсказание, оно же угроза:

… Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, - будяки
Та кропива - а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гній… (1860)

Таким образом, вопрос "кто виноват" решен. На очереди вопрос "что делать". Вернее, не вопрос, а его "окончательное решение".

IV. Что делать

Образцовое решение вопроса Шевченко видит в деятельности гайдамаков. Так же, как они в 18 веке, нужно восстать против новых палачей. Палачи - это паны и новые ляхи (т.е. москали). В стихотворении "Холодный Яр" (1845) читаем:

В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тоді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом -
Одностайно стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діяти
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над Яром
Залізняк витає.
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.

Кобзарю необходимы новые Гонта и Железняк (предшественник матроса Железняка). Ему нужны новые гайдамаки. Тем, кто считает старых гайдамаков разбойниками и ворами, Шевченко дает достойный отпор:

Не ховайте, не топчіте
Святого закону,
Не звіте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою війною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу, і шкуру
За отечество!… Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
"Гайдамаки не воины -
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…"
Брешеш, людоморе!

Чтобы "людомор не брехав", дадим слово другому - самому автору поэмы "Гайдамаки" (1841). Шевченко позже вспоминал о том, как в Академии художеств в мастерской Карла Брюллова "задумывался и лелеял в своем сердце Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков". Эти последние убивали поляков и евреев, мужчин и женщин, маленьких детей и стариков. Их "подвиги" описаны в разделе поэмы "Бенкет в Лисянці":