Брати Капранови - Розмір має значення

• Название: Розмір має значення
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

- Дурень, - зауважив він, вислухавши мої резони. - Двічі дурень. Бо по-перше, вся твоя ідея - це дурість, а по-друге, якщо вже збираєшся робити дурощі, то хоч не роби їх по-дурному.

І як двічі по два він роз’яснив мені, що з виступу цієї самої Солохи передбачена телетрансляція, а значить у разі коли я вийду на килим, мою безсмертну парсуну зафіксують на плівці разом з усіма прийомами та кидками. І коли навіть зможу замилити очі лохам у залі своїм удаваним програшем, то вже ті, кому це потрібно, проаналізують запис та зроблять правдиві висновки. І отут уже я точно траплю до всіх спецкартотек. А після цього у Службі можна розраховувати хіба що на кар’єру гардеробника.

- Ти хоч би радився з розумними людьми, якщо сам не можеш зметикувати елементарних речей.

Мені по-справжньому стало соромно. Страшно подумати, чим я ризикував. Практикантам дійсно треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Так сказав засновник Служби, знаменитий Кобзар.

- Одягайся і ходи зі мною.

Ідучи довгим коридором за спиною начальника, я лаяв себе останніми словами. «Нездара» і «фраєр» були нам’якішими формулюваннями. Біля дверей з написам «Спецгримерна» ми зупинился. Господи, і як це я сам не здогадався?

За розпорядженням Ляха зі скаду принесли невеличку борідку, бакенбарди, джинси з ватяними прокладками, які одразу зробили мене товщим, мішкуватий піджак, темні окуляри та фарбу для волосся. За п’ять хвилин із дзеркала дивився вайлуватий селюк, який приїхав у місто по шматок культури. Слава Богу, що Соломинка не побачить мене в такому вигляді! Здається, я навіть поменшав на зріст. Штани були досить товстими, тому, роблячи крок, доводилося трохи розставляти ноги - де й поділася моя справжня пружна хода.

- Оце називається перевтілення! - задоволено мугикнув Лях.

Я спробував зробити мах ногою і переконався, що новий одяг попри всю незручність все-таки не дуже заважає. Принаймні битися можна. Бо інакше довелося б роздягатися перед виходом на ринг - ото була б кумедія!

- Окуляри не травматичні і не розбиваються. Під час фізичного контакту знімати не треба.

Я посадовив це диво техніки на носа і остаточно сховався від себе, а заразом від можливих ворожих агентів. Так, порівняно зі мною тепер навіть Мустафа зі своїми трьома очима виглядав красенем.

- Тато має гроші,

А мама доляри.

Тато мамі купить

Чорні окуляри…

- замугикав я старовинну пісню. І Лях підхопив:

- Гоп-цоб, Канада,

Старих баб не нада,

Молодих давайте,

А ви, хлопці, грайте!

Усе почалося з бойового гопака. Кажуть, у стародавні часи під час урядового концерту один танцюрист не розрахував і зачепив ногою лаштунки. Як на гріх, за ними ховався хтось із міністрів - милувався уславленим мистецтвом українців. У результаті - кілька вибитих зубів і глибокий нокаут з одного боку та негайне звільнення з вовчим квитком - з іншого. Куди діватися бідному хлопцеві, коли, окрім гопака, він нічого не вміє? Хоч лягай та помирай. Отож перед смертю він вирішив помститися. Згадав, як клацнули міністерські зуби під козацьким чоботом, і зрозумів, що зброя для помсти у нього в руках. А точніше, в ногах. Так і з’явився цей видатний бойовий стиль, яким тепер захоплюється вся Галактика і навіть дехто за її межами.

Щоправда, існує й інша версія - що бойовий гопак відродили вчені, проаналізувавши старовинні козацькі рукописи та співставивши їх із танцювальними рухами. Але особисто мені такий варіант не подобається - мистецтво не може народитися в лабораторії, а тільки в бою, тільки задля перемоги.

Однак справжню світову популярність українським бойовим дисциплінам принесли жінки. Згадавши свою старозаповітну зброю - макогон та рогач, вони невдовзі підняли мистецтво володіння ними до просто таки неосяжних висот. І Галактика здригнулася. Шлях Макогона та Шлях Рогача, як їх охрестили невдовзі, захопили буквально кожну цивілізацію, яка включала осіб жіночої статі. Макогони виробництва найкращих українських майстрів продавалися з аукціонів, на рогачі з петриківським розписом чергу займали за кілька місяців. Уроки наших зірок транслювали усі спортивні канали, на деяких планетах їх навіть включили до шкільної програми.

Тому не дивно, що перед входом до Палацу Спорту чинилася справжня божевільня, і нам з Ляхом довелося застосувати усі свої спеціальні навички, аби пробитися до каси. Мустафа тим часом контролював вхід. Щоправда, наш центаврянський колега категорично відмовився упізнавати мене в моєму теперішньому вигляді. І навіть знявши окуляри, я не переконав недовірливого інопланетника - адже центавряни не надто покладаються на вираз очей.

Воно зрозуміло, бо три центаврянських ока - це вам не два людських, а отже, їхня роль у культурі зовсім інша. От візьмемо, наприклад, вираз «дивися в очі» або «відводити очі». Центавряни їх ніколи не зрозуміють - хіба лише словосполучення «очі бігають», тому що в них вони і справді весь час бігають. Наша приказка «в Сірка очі позичати» свого часу викликала в Мустафи справжній ступор, він і досі обурюється з приводу, як він висловився, «трансплантації тваринних органів людям». Єдине, в чому ми майже зійшлися - це сакраментальне побажання «бодай тобі очі повилазили». Наш практикант погодився, що на Центаврі такий вислів принципово можливий, хоч і є вкрай непристойним, принаймні сам він не наважився б його вжити навіть у суто чоловічій компанії.

До речі, може я не знаю, то скажіть - чи в природі взагалі існують настільки непристойні вислови, щоб їх не можна було вжити у чоловічій компанії? Хіба лише ті, які вживаються серед жінок.

Нам пощастило з квитками, через те що завбачливий Лях скористався службовим становищем. Не своїм - через зрозумілу і глибоку секретність нашої діяльності. Натомість агент першого класу Служби мав право користуватися службовим становищем будь-якого чиновника аж до заступника міністра включно, і іноді це дуже допомагало. Тут, щоправда, існувало одне застереження - ці воістину екстраординарні права надавалися агентам УГС тільки для виконання службових завдань, але хто скаже, що підвищення рівня бойової підготовки практикантів не є службовим завданням керівника групи?

Отже, злегка прим’яті, але бадьорі, ми зайняли свої місця в найпершій лаві крісел, біля кутка майданчика. Звідси все було як на долоні. Широке татамі вкривало підлогу за міцною сталевою огорожею. Про огорожу варто сказати окремо - виступи наших майстринь рогача та макогона викликали в публіки, особливо жіночої статі, такий вибух темпераменту, що спроби прорватися на сцену набули систематичного характеру. Саме тому до обов’язкового реманенту було введено сталевий паркан з невеликим, але чутливим електричним струмом - нічого небезпечного, проте відбиває бажання іти на штурм. Крім цього, на першій лаві через кожні десять стільців сиділи охоронці в цивільному - спеціально для тих, на кого не діє різниця електричних потенціалів.

Взагалі, заходи безпеки з висоти своєї кваліфікації я оцінив би як мінімальні, враховуючи ажіотаж, що супроводжував виступи наших дівчат по всій Галактиці. І це, зрозуміло, негаразд. Може, написати службову записку на цю тему?

Мустафа крутив очима на всі боки, певно, в захваті від такої кількості людей, а може, теж вивчав систему охорони, аби не втрачати час дарма. Хто їх, центаврян, розбере? Я шторкнув його ліктем.

- Чого вам? - упертий інопланетник усе ще категорично відмовлявся впізнавати мене і називав на «ви».

- Дивися.

На подіумі якраз встановлювали величезний стенд з горщиками, мисками та іншим кухонним начинням для демонстрації майстерності Непереможної Солохи в метанні. Кажуть, вона з двадцяти метрів вражає рухому ціль двома тарілками з трьох. А горщиком може вцілити стоячого супротивника навіть на сорока. Це вже справжня артилерія. Цікаво тільки, навіщо при такому вмінні Шлях Рогача, а тим більше Шлях Макогона? Стріляй собі з відстані - аби снарядів вистачило.

Коли стали виносити важкі пательні, тут уже навіть Мустафа підхопився з місця від захвату. Така чавунна сковорода може завдавати страшних ударів і одночасно слугувати щитом. Озброєна нею та сучасним міцним макогоном, жінка перетворюється на справжню бойову машину.

Вочевидь, подібні думки виникли не тільки в моїй голові, тому що в залі почалося пожвавлення.

- Ну як, уже злякався? - прошепотів мені на вухо Лях.

- Не дуже, - я стенув плечима. Чого тут лякатися? Хай і добра, але всього-на-всього зброя. Нас іще на першому курсі відучили боятися зброї. Боятися треба людини, яка цією зброєю володіє.

На такій думці я змушений був зупинитися, бо заграли фанфари, і в залі поступово згасло світло. Останні шарудіння, гомін та шикання, і дикторський баритон оголосив:

- Непереможна Солоха!

Отак просто. Без титулів, без звань. Скромно й лаконічно. Непереможна. Ну що іще можна додати до такої характеристики?