Александр Войцеховский - Без права на реабилитацию

• Название: Без права на реабилитацию
• Автор: Александр Войцеховский
• Издательство: Киевское Историческое Общество
• Жанр: История
• Год: 2006
• ISBN: 5-00-000430-3

Книга является ответом на националистическую интерпретацию истории ОУН и УПА, представленную в виде итогового документа рабочей группы правительственной комиссии, возглавляемой проф. Кульчицким С. В. В сборник вошли публикации историков, философов и юристов, в которых дается разносторонняя оценка деятельности ОУН и УПА.

---

Наявні документи показують, що незважаючи на лояльне ставлення до обох відгалужень ОУН у перші дні війни, німці дали зрозуміти, що ніякої самостійної української держави вони не потерплять і стали проводити різко виражену колоніальну політику. Мельниківці, які згуртувались навколо створеного ними Українського Центрального Комітету (УЦК), пішли шляхом тісної співпраці з окупаційною владою.

У зверненні до Адольфа Гітлера від 14 січня 1942 р., підписаном А.Мельником , митрополитом А.Шептицьким та іншими (всього 5 осіб), пишеться:

«...Запрещение украинцам принимать участие в вооруженной борьбе против их извечного врага плечом к плечу с немецкими и союзными армиями лишило в борьбе с большевиками важного моральнополитического фактора. Мы заверяем Вас, Ваше Превосходительство, что руководящие круги на Украине стремятся к самому тесному сотрудничеству с Германией, чтобы объединёнными силами немецкого и украинского народов завершить борьбу против общего врага и претворить в жизнь «новый порядок» на Украине и во всей Восточной Европе.» (Арх. спр. №372, т. 32, арк. 405–410; Копія листа віддрукована в перекладі з української на російську мову).

У листі А.Мельника до фельдмаршала Кейтеля від 6 лютого 1943 року піднято питання про необхідність створення української армії і використання її у бойових діях на радянсько-німецькому фронті при умові, що за Україною «... буде визнане право на існування як держави». (Арх. спр. №372, т. 32, арк. 414–415).

Зазнаючи до середини війни втрати в живій військовій силі, керівництво Німеччини погодилось з пропозицією А.Мельника. 28-го квітня 1943 року спеціальним «державним актом» генерал-губернатора Галичини Вехтера було офіційно проголошенно про формування стрілецької дивізії СС «Г аличина» з числа добровольців-галичан.

Активну роль у створенні дивізії СС «Галичина» відіграв «Український Центральний Комітет», що знаходився під впливом ОУН — мельниківців (ПУН) і очолюваний професором Кубійовичем, а також керівництвом греко-католицької церкви. За повідомленням газети «Український доброволець» (№9 від 26.07.43р.) на кінець липня у дивізію записалося 80 тис. добровільців. Її командиром став генерал Курманович, який входив до складу «воєнного штабу» при А.Мельнику.

Розпорядженням рейхсфюрера Г.Гіммлера від 14 липня 1943 року, яке міститься у «Збірнику повідомлень начальника поліції безпеки і СД» №2. Від 18 серпня 1943 року, «галиційську дивізію» заборонялось іменувати українською. Повне найменування дивізії-114 добровольча піхотна дивізія СС «Галичина». (Щодо діяльності всіх формувань «СС» відповідна оцінка була дана Міжнародним трибуналом на нюрнберзькому процесі).

ОУН-б бачили в учасниках зазначеної дивізії можливий резерв поповнення своїх рядів. Про це, зокрема, свідчить «Інструкція 4.7/22» організаційної референтури Крайового проводу ОУН від 29 лютого 1944 року, де зазначено:

«...2. На терени ЗУЗ-ель прибули малі частини «СС Дивізії Гличина». На підставі деяких відомостей і промов Вехтера... можна здогадуватися, що влада уживає «СС Дивізію Галичина» до боротьби з партизанами на ЗУЗ-ях. У зв’язку з тим поручаю:

а) Нав’язати сталий і добрий зв’язок з частинами «Дивізії Галичина», переміщеними на ЗУЗ...

б) Використовувати «СС Див. Галичина» до боротьби з больше — вицькою партизанською й польськими бандитами на українських землях.

в) За допомогою зв’язків з «СС Див. Галичина» збільшувати боєприпаси Організації.

д) В разі відступу німців з Українських Земель, в разі евентуального роззброєння чи вивезення «СС Див. Галичина» поза землі України належить усі частини долучити до УНС-у (УПА). Забрати в ліс...» (Збірник №1, арх. №409, арк. 395).

19 листопада 1941 р. всім німецьким окупаційним органам влади була надіслана директива, якою заборонялося набирати в органи самоуправління і поліції прихильників бандерівського руху, а 25 листопада того ж року німці видали наказ про їх знищення. (В архівах не знайдено узагальнених даних щодо кількості загиблих від рук німців учасників ОУН-УПА). (Арх. спр. № 372, т.74, арк. 43).

Внаслідок початих німцями масових репресій проти бандерівців, останні перейшли на нелегальне становище і повели активну роботу із створення підпільних оунівських організацій і збройних бойових груп (боївок).

З осені 1942 року на базі цих бойових груп бандерівським проводом почалось формування «Української повстанської армії».

Зазначене твердження свідчить про те, що керівництво ОУН і УПА розглядало СРСР і фашистську Німеччину як двох рівних за можливостями своїх супротивників. Однак німецька оцінка діяльності УПА була іншою. Так, у трофейному документі, підготовленому Управлінням 2 — Схід фронтової розвідки Німеччини і надісланому в Головне міністерство окупованих Східних областей 17 листопада 1944 року, зазначалося: «УПА — военная организация ОУН стремится к созданию самостоятельного украинского государства в борьбе с «оккупантами» украинской территории. Советский Союз (или Россия) и Польша рассматриваются в данном случае главным противником и историческим врагом. Главной задачей является борьба против Советского Союза, т.е. Красной Армии. Форма борьбы УПА состояла до сих пор, главным образом, в нападениях, саботаже, волнениях, ликвидации советских функционеров, пропаганде и т.д.» (Арх. спр. №372, т. 36, арк. 264–269. Переклад документа здійснено російською мовою).

УПА мала розгалужену структуру. Головнокомандувачем УПА з 1943 року був військовий референт Центрального проводу ОУН Роман Шухевич («Тарас Чупринка», «Тур»). У своєму розпорядженні він мав Головний військовий штаб (ГВШ) УПА. У складі штабу функціонували відділи: оперативний, політичний, бойової підготовки, зв’язку, санітарний і господарчий. Крім того, при Головному командуванні УПА був відділ «Служби безпеки» — «СБ».

В територіально-організаційному відношенні УПА поділялась на три групи: УПА — Північ (Волинська, Рівненська, частково Житомирська і Київська області); УПА — Захід (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська та частково Закарпатська і Чернівецька області) з окремим військовим округом «Сян» (район так званого Закерзонського краю — Перемишльщина, Холмщина, Лемківщина); УПА — Південь (частково Хмельницька і Вінницька області). Неодноразові спроби створити групу УПА — Схід успіху не мали.

Наказом Головнокомандувачем УПА від 15.07.1943 року на території Галичини була створена «Українська народна самооборона» (УНС), яка діяла на території Львівської, Дрогобицької і Станіславської областей.

У кінці 1943 — на початку 1944 років, коли чисельність УПА була найбільшою, в її загонах нараховувалося близько 45 тисяч бійців.

Комплектуванням УПА займалися референтури з військових справ крайових, обласних, окружних, надрайонних і районних екзекутив ОУН. Командний склад від командирів сотень і вище підбирався і призначався крайовими екзекутивами з числа активних оунівців.

При головному командуванні УПА діяли школи підготовки командних кадрів — офіцерських і підофіцерських.

УПА будувалася за військовим зразком, тобто: рій (відділення), чота (взвод (3 рої)), сотня (рота із 3 чот), курінь (батальйон з 3–4 сотень і «роя» польової жандармерії). 2–3 курені складали загін (бригаду), а в інших випадках 4–5 куренів складали групу — вище військове формування УПА (Арх. спр. №372, т. 5, арк. 141–144).

Поповнення УПА йшло за рахунок добровольців з числа сільської і міської молоді, а також мобілізації чоловічого населення. Мобілізовані складали приблизно 60% загальної чисельності УПА.

Разом з тим, УПА широко використовувала для свого поповнення створену німцями українську поліцію, військовополонених, що втекли з таборів, а також осіб, які переховувалися від відправлення на примусову працю до Німеччини. Пізніше в підрозділи УПА забиралися особи, які ухилилися від призову в Червону Армію. Основною соціальною базою УПА було селянство.

У «Святочному наказі Головного Командира Української Повстанської Армії» Тараса Чупринки від 14 жовтня 1947 року (віддрукований друкарським способом) зазначалося:

«На протибільшовицькому фронті УПА не допустила (1943 — перша половина 1944 рр.) до заливу українських теренів большовицькою партизанкою. Ніхто інший як саме УПА в цілому ряді переможних боїв розбила орди сталінських гунів...» «...Караюча рука бійця УПА досягла навіть найчильніших представників окупантів, як командувач «1-м Українським фронтом» Ватутіна... Відділи УПА неодноразово здобували ворожі районні центри, вривалися в обласні центри...» (Арх. спр. №372, т. 13).

В архівах містяться тільки матеріали, трофейні документи ОУН-УПА та німецьких спецслужб, які свідчать лише про дрібні сутички між підрозділами УПА і німцями в 1943 році. Ніяких значних наступальних чи оборонних операцій, масштабних боїв у документах не зафіксовано. Тактика боротьби підрозділів УПА з німецькими окупантами в зазначений період зводилася до нападів на пости, дрібні військові підрозділи, оборони своїх баз, засідок на дорогах. В пропагандистському оунівському документі «Два етапи УПА» повідомлялося про «кілька сот відбутих боїв і сутичок з німцями...»(Арх. спр. №476, т.60, арк. 49).