Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

• Название: Археоскрипт (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

"Але ж у нього пам'ять!" - радiсно заблищали очi в Анiти.

"Краще розповiв би щось iз нашого життя, - подумала Мартина мама. Нащо тi фантазiї?"

Ну, а що думали звiрята - лишається їхньою таємницею.

Тепер достовiрно невiдомо, чи експедицiя землян мала на метi, вiдкривши пiдходящу планету, оселитися на нiй i тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосi, чи, може, з iнших якихось причин, але тi космонавти лишилися назавжди в сузiр'ї Лiри. Легенди Фiлiї, а це все-таки своєрiдна iнформацiя, розповiдають, що змучений довголiтнiми мандрами Штурман, прочитавши данi спостережень планети: розмiри, щiльнiсть, сила гравiтацiї, склад атмосфери, перiод обертання, напруга магнiтного поля i багато iнших показникiв, аж до температури на полюсах, - вигукнув: "Нарештi - друга Земля! Годi блукати!.."

Величезний космiчний корабель у вогнi й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвiявся дим i охолола пошарпана в мiжзоряних глибинах обшивка, вiдсунулися захиснi плити iлюмiнаторiв. Перед жадiбними очима космiчних мандрiвцiв з одного боку синiла вода, з другого темнiв гай, з третього пiдносилися аж до неба снiговi вершини гiр, а з четвертого - до самiсiнького обрiю розкинувся степ. Дивилися як завороженi дехто з побоюванням i недовiрою, дехто з надiєю, але всi - з цiкавiстю. Чи буде ця планета ласкавою матiр'ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закiнчити життя, - вiдчували, здогадувались i старшi й молодшi. Якось одразу змiнилася атмосфера в колективi, i оте штурманське "годi блукати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й iз самим Штурманом, i це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навiть запевняв, що була одержана якась незрозумiла iнформацiя з Землi.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вiтерець ворушив його посрiблене волосся, усi згори бачили - i це фiксувала стереофотоапаратура, як вiн вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунтi планети, вийшов, пiднiс руки, наче хотiв когось обняти, i впав. Саме так - не лiг, а впав, як пiдкошений колосок.

Спустилися, пiдбiгли до свого керманича - вiн лежав ниць, розкинувши руки, пальцi стискували жмутки трави...

Поховали Штурмана пiд ракетою - перша смерть i перша могила на новiй планетi. Та ракета i могила пiд нею, залитi згодом прозорим пластиком, стоять i досi - Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фiльмокристаликiв, та вони пропали пiд час катастрофи в Сахарi, i зараз немає змоги продемонструвати фiльм iз життя Фiлiї.

Марта опускає очi, дивиться на свої сухорлявi руки, а бачить той високий обелiск, i могилу, i сивоголового Штурмана - ось вiн знову падає в траву. Вона й без фiльму все уявляє - слухає Туо i уявляє. I їй нiскiлечки не дивно, що бачить i могилу, i живого чоловiка, якому легкий вiтрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети...

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракетi - це була їхня фортеця в чужому, зовсiм незнайомому, а можливо, й ворожому свiтi. Та незабаром виявилось, що свiт цей якщо й не зовсiм гостинний, то в усякому разi неворожий. На превеликий подив, нi тварин, нi птахiв на континентах не виявили. Рослиннiсть багата, а тваринного свiту не було зовсiм. Зате моря i океани аж кишiли - i рибами, i ссавцями. Певне, був колись перiод жорсткої радiацiї Веги. Вода захистила своїх мешканцiв, а суходоли втратили...

Цiлий вечiр Туо розповiдав про свою далеку планету. Малював материки, переповiдав легенди, iсторичнi подiї.

- Усе у нас є: виробничi комплекси, iнститути, стадiони, театри... Немає тiльки в'язниць. Жодної не було й немає. В головi фiлiйця не може з'явитись навiть думка про насильство над членом свого колективу.

- А що ж ви думаєте? - гладив лисину Лаконтр. - Хiба в нас такого не може бути?

15

- Наша iсторична наука твердить, що таке суспiльство, правда, на трохи нижчому технiчному рiвнi, було колись i на Землi - в теперiшнiй Африцi. Майже всю пiвнiч цього великого континенту - саме, де тепер Сахара - займало одне грандiозне мiсто - Центрум. На Фiлiї й зараз думають, що це мiсто iснує. Якщо я повернуся туди i скажу, що замiсть красивого велетенського мiста, що своїми терасами-садами пiдносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що вiд того витвору людського генiя не лишилося й слiду не тiльки на поверхнi планети, а й у головах людей, - менi не повiрять. Хiба може батько... Мiй батько iсторик - з самого малечку я захоплювався його розповiдями про Землю... Якщо менi вдасться органiзувати розкопки в Сахарi людство переконається, що його цивiлiзацiя нараховує сотнi тисяч рокiв...

- А ви бачили, Туо, знiмки фресок Тасiльї? - обiзвалася Марта.

- Бачив. Менi здається, що це вiдлуння тiєї стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї, яка вже сягала космосу...

- I залiзний стовп у Iндiї...

- I розплавлене скло в Сахарi...

- От бачите, ще й тепер є слiди тiєї культури, але, на жаль, тiльки слiди.

- А яка нам зрештою рiзниця: чи починати iсторiю вiд шумерiв, чи вiд Центрума? - знизав плечима Лаконтр. - Ну, додали б iще тисячi рокiв...

- Початок iсторiї вiдсунувся б не менше як на сто тисяч рокiв, - сказав Туо.

- Ну, нехай i на сто. Що з того? Заробiтку в мене як не вистачало, так i не вистачає, а вони розводять... абстракцiї!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.

- Помиляєтесь, шановний Робер. Цi абстракцiї стосуються теперiшнього життя. Ви переконаєтесь. Усi переконаються, як тiльки ми знайдемо Археоскрипт.

- Як ви сказали? Археоскрипт? - Лаконтр аж сiпнувся вперед, наче хотiв пiдвестися з крiсла. - Кес кесе?*

______________ * Що це таке? (Франц.)

- Археоскрипт - це стародавнiй документ, опущений в глибину земної кори в Центрумi, - сказав Туо i далi пояснив; - Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому вiдеокотушки, на яких зафiксовано все, що тодi вважали важливим i цiкавим; є там - в натурi - i рiзнi експонати технiчних виробiв та мистецтва... I макет самого Центрума, виготовлений iз мамонтових кiсток.

- Цiкаво... - замислено сказала Марта. - Подiбну капсулу закопано в Нью-Йорку пiд час Всесвiтньої виставки 1939 року.

- На якiй, до речi, я побував, - додав Лаконтр. - Тодi я ще не був лисим.

- Невже й ту капсулу... вкриє пустеля? - раптом сказала Анiта, дивлячись стривоженими очима поперед себе.- Який жах!..

- Це не виключено, - сказав Туо, - якщо людством керуватимуть... Фраги. Так-от Археоскрипт... Вiн був замурований того самого дня, коли космiчний корабель на чолi з Штурманом зiйшов з навколоземної орбiти i, набираючи третьої космiчної швидкостi, почав заглиблюватися в простiр. У нас, на Фiлiї, є знiмки Центрума, зробленi з космосу - грандiозна споруда! Там жило, мабуть, три чвертi населення земної кулi...

16

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навiювання, Марта намагалася вловити момент переходу вiд реальної дiйсностi до свiту iлюзiй. I хоч як чатувала ту мить - помiтити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очi. Поступово, непомiтно обличчя тонуло в якомусь присмерку - чи вiн вiдходив у глиб кiмнати? - а очi невiдривно дивилися в самiсiньку її душу, i голос, такий лагiдний i добрий, сiявся разом з тим поглядом, сiявся...

Не раз бачила себе коло рiчки - шум, гамiр, веселощi. Хлопцi й дiвчата пiрнають, бризкаються водою, десь поблизу ввiмкнули транзистор, i весела задириста музика попливла по водi сонячними блискiтками. "А хiба тодi була музика? - спливає легенька, як туман, думка.- Тодi транзистор упав у воду i зiпсувався..." Сумнiв цей зникає, як туман, але залишає по собi легеньку тiнь - виринає вiдчуття несправжностi всього, що вона бачить i переживає. Голоси якiсь приглушенi, рухи то метушливi, то уповiльненi. Ось вона рушає до кабiнки, щоб переодягтися. Ступнула не бiльше двох крокiв - уже в кабiнцi, уже й у купальнику. Не помiтила, коли й одягла. Мить - i вона коло води, на мокрому пiску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволi заходить Марта на глибину. По кiсточки... далi, далi. На литках осiдають срiблиночки, вода сягнула вище колiн... Ось вода вже по пояс, добирається до грудей - лоскотно! - вона кидається пливти, енергiйно вимахуючи руками i вiдштовхуючись ногами. Про несправжнiсть вона вже забула, рiчка ось хлюпоче Марта з силою видихає повiтря ротом, i дрiбнi бризки летять, як шрiт. Справжнє, усе справжнє! А ось невiдомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену... Вона знає, що буде далi. З П'єром вони побiжать он до тих корчiв - з них можна пострибати в рiчку. Вибралась на повалене дерево - висохле на сонцi, воно грiє пiдошви, на нього стiкає вода, тiльки пiд пiдошвами сухо. Марта присiдає для стрибка, розправляється, як пружина, i летить, летить до води. Страх пронизує її тiло, вона знає, що пiсля цього стрибка вже не зможе ходити, П'єр витягне її на берег i, зляканий, почне гукати всю компанiю... Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе i... виринає. Обличчя в П'єра злякане, але їй же нiчого не сталося, її не паралiзувало... Стоїть на березi, усмiхається до П'єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалiчену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього i йде, грузнучи в пiску, потiм по гарячому асфальту, потiм алеєю зоопарку. Господи, як це приємно - ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки i сiдає в крiсло... Марта розплющує очi - справдi вона сидить у крiслi i на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. I Анiта прийшла, стоїть бiля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, пiдходить до неї, прихиляє голову i цiлує в чоло.