Василий Бережной - Сакура (на украинском языке)

• Название: Сакура (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму, думаючи про нiщо, тобто зовсiм не думаючи. Навiть коли зазвучала музика виклику, продовжував машинально ходити вiд столика до дверей ванної кiмнати. Потiм знехотя торкнувся кнопки апарата. Та тiльки поглянув на екран - одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навiть не зауважив, що сусiдка дуже стривожена, що її обличчя аж потемнiло.

- Чи не могли б ви, Окуно-сан, завiтати на хвилинку? - звернулась до нього Кьоко.- Якщо, звичайно, маєте час.

- Маю, маю,- закивав головою iнженер.- Зараз прийду.

Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очi, та сльози не переставали бiгти.

- Що трапилось, Кьоко-сан?

- Мiка-тян... Мiка-тян зникла...

- Мiка-тян?

Тiльки тепер вiн зауважив, що малої не видно в боксi.

- Я повернулась з роботи - її нема. Подумала, може, у вас - ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала...

- Нi, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, нiде вона не дiнеться. Може, в котрої з подруг?

- Я зв'язувалась - її нiде нема.

- Ну, як це - "нiде"?

Окуно пiдiйшов до Кьоко впритул i поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жiнка раптом припала до нього, i плечi її почали здригатися ще дужче.

- Ну, не треба так... Заспокойтеся, Кьоко-сан... - Вiн почав гладити їй голову, як дитинi. - Знайдемо, зараз ми її знайдемо... А може, й сама ось прийде... - Обоє поглянули на дверi, нiби саме цiєї митi Мiка могла їх одхилити. Кьоко схлипнула i стишилась. Сiла просто на постiль, випроставши ноги.

- В останнi днi вона була якась не така, як завжди, - задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях... Я передчувала: щось станеться, от i сталось...

Загадала загадку мала! Окуно мiркував уголос, прикидав, аналiзував рiзнi варiанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, i вона знову починала плакати. Окуно Тадасi заспокоював, як мiг, а потiм запропонував пiти на пошуки.

Кьоко iз вдячнiстю поглянула на нього, пiшла за ширмочку i швидко перевдяглася в кiмоно.

Головний тунель, незважаючи на те, що вже була пiзня година, повнився шумом i гамом. Рухомi дорiжки несли кудись тисячi людей, лунала музика транзисторiв, фiльмових реклам, i все це через кожну хвилину покривав гуркiт електропоїздiв, що пролiтали за невисокою легкою загорожею. Хiба в цьому тлумi знайдеш дитину? Кьоко прихилилася до Окуно Тадасi, наче й сама боялася загубитися в безконечному людському потоцi.

- Маленька моя вишенька... - шепотiла Кьоко. - Ой, горе...

- А де вона останнiм часом блукала? - спитав Окуно.

- Побiля станцiї Мейдi.

Подалися туди. Зiйшли iз стрiчки тротуару на бетонований перон.

Станцiя нiчим особливим не примiтна. Сiрi стiни з рекламними плакатами i схемами лiнiй метро. Перехiд на другий бiк попiд колiєю.

- I часто вона сюди приходила? - озирнувся навколо Окуно.

- Частенько.

- Що її тут приваблювало - не казала?

Кьоко зупинилась, приклала пальцi до губiв.

- Заждiть, Окуно-сан... Я їй часто розповiдала про сакуру... Мiка все допитувалась... З цiєї станцiї колись був вихiд до саду Мейдi. А там сакура...

- I ви допускаєте, що Мiка-тян могла...

- А що? - Страшна здогадка блиснула в очах Кьоко. - Це ж дитина!

Окуно Тадасi довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню... то яке чудо зможе врятувати її? Вона вже одержала безлiч рентгенiв... Але де вона знайшла вихiд?

Пiшли до сходiв, якими токiйцi колись заходили до станцiї. Тепер прохiд тут перекрито пластиковим щитом - Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно, певне, можна б було помiтити слiди в поросi...

- Окуно-сан! - скрикнула Кьоко, стиснувши йому лiктя. - Он, погляньте...

Тадасi пiдвiв голову i побачив щiлину. Вузенька тьмава вертикаль вiддiляє щит вiд чотиригранної колони. Вiдсунуто!

Зiйшли на кiлька сходинок i виразно вiдчули потiк повiтря. Окуно кинувся вгору, притиснув долонi до щита i легко присунув його до колони перепинив потiк отруєного радiацiєю повiтря. Обiперся спиною об щит, чомусь провiв долонею по обличчю. Кьоко пiдiйшла до нього впритул, аж вiн вiдчув її гаряче дихання.

- Пустiть, Окуно-сан, я пiду за нею...

Розкинув руки, заступаючи їй дорогу:

- Божевiльна! Загинеш!

- Ну й що? - навдивовижу спокiйно обiзвалась Кьоко. - Разом з нею... моєю вишенькою... А нащо менi це довiчне ув'язнення? Пустiть...

- Не пущу! Треба взяти респiратори... Кьоко-сан, респiратори!

Вона стиснула йому плечi, намагаючись вiдштовхнути вбiк:

- Я бiгом! Ухоплю її на руки... Тадасi-сан, кожна мить дорога!

- Ну, тодi от що - лишайся тут, я сам...

Окуно вiдсунув щита i кинувся в прохiд - угору, на поверхню землi. Його обдало теплим, вологим повiтрям, серце одчайдушно билося, i вiн подумав: "Невже це я? Безглуздя!"

Кьоко бiгла слiдом за ним, але нiяк не могла наздогнати.

Срiбляста нiч вкутувала безлюдне мiсто - певне, десь там, за темною стiною парку, зiйшов мiсяць. Була нiма, непорушна тиша, i цi двоє не могли бодай сколихнути її, наче не ступали по гравiю, що встеляє широку алею, а линули безтiлесними тiнями.

Кьоко таки наздогнала Окуно, простягла йому руку, i вiн з готовнiстю взяв її, нiби чекав цього. Iшли мовчки, притулившись одне до одного. I ця алея, i темнi хащi обабiч, i висока арка, складена з величезних стовбурiв,усе було, як увi снi. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це в якомусь мареннi.

- Окуно-сан...

Вiн повертає голову i мовчки дивиться на її витончений профiль, якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює все його єство.

- Окуно-сан...

Вiн обережно стискує її нiжну долоню, шепоче:

- Тихо, тихо, Кьоко-сан...

Шепоче i думає: яким числовим кодом i хто змiг би передати оцей, саме оцей стан душi?

Попереду забовванiли розмитi сутiнками контури легких храмових будiвель. Окуно Тадасi вийняв блокнота, написав кiлька iєроглiфiв. Одiрвавши аркушик, пiдiйшов до найближчого куща i примостив його мiж гiлками. Кьоко все це спостерiгала мовчки, а коли папiрець забiлiв на темному тлi дерев, спитала:

- Нащо це ви, Окуно-сан?

- То молитва.

Неширока дорiжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нiчних шерхотiв.

Якось несподiвано дерева розступилися, розiйшлися в боки, i перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина. Залита мiсячним свiтлом, вона дуже контрастувала з темрявою парку. Бiлим видивом посеред неї стояла розквiтла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. I бiля неї - маленька постать Мiки. Простягла рученята перед собою - наче вимолює щось - i ходить навколо вишнi.

На якусь хвилину Кьоко i Окуно нiби заклякли - так вразила їх ця картина. Дитя пiдземелля на лонi природи! Пiд сакурою... Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвiт? Та вона ще й пiсеньку спiває!

Сакура, сакура,

Мила, люба сакура...

Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотiла, пригортаючи до грудей:

- Я так турбувалася, де це моя Мiка-тян? Де моя вишенька? I Окуно-сан...

Кьоко i Окуно забули про все на свiтi: i про радiацiю, i про Унiкума, i навiть про бездушну Установку контролю i санкцiї.

- Мама правду казала, - обiзвалась Мiка, - тут дуже гарно! Еге ж, Тадасi-сан?

- Еге ж, еге ж, - хитнув головою Окуно. - Але нам треба хутко додому.

- Так, доню, нам треба поспiшати.

- А ми будемо сюди приходити?

- Будемо, - пообiцяла мама. Окуно Тадасi промовчав.

Мiка зiсковзнула на землю, взяла його за два пальцi:

- Я вас, Окуно-сан, а ви маму вiзьмiть за руку, обiйдемо навколо сакури!

Мiка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гiлочку з квiтами й дав дитинi. Коли рушили додому, мала помахала вишнi рученям. Тепер вони крались, наче злочинцi. Тiльки в тунелi, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.

- Ми всi мусимо негайно пройти дезактивацiю, - сказав, переступивши порiг боксу Кьоко. - Я зараз настрою дозиметра i покличу вас. Перевдягатися не треба. Мiка-тян, дай менi цю гiлочку, прийдеш iз мамою - забереш, вена твоя, я тiльки перевiрю...

Кьоко була стомлена i... байдужа до радiацiї. Донька знайшлася, донька бiля неї! - ось головне. Пригорнула її до себе та так i стояла, ждучи сусiдового запрошення. А коли вiн покликав, Кьоко з першого ж погляду помiтила, що вiн дуже розгублений - то клав гiлочку сакури в дозиметр, то виймав її звiдти, крутив тумблери то в один бiк, то в iнший.

- Розумiєте, Кьоко-сан... Рiвень радiацiї в межах норми...

- Так це ж добре, Окуно-сан!

Вiн поглянув на неї по-дитячому безпорадно:

- Може, моя апаратура...

До пiзньої ночi вiн вимiрював ступiнь зараженостi одягу, вишневої гiлочки, але радiоактивнi характеристики вперто приховували вiдхилення вiд норми. Прилади наче затялися, i збентежений Окуно Тадасi змушений був вiдступитися. Знизав плечима:

- Завтра замiню апаратуру.

Мiка заснула в крiселку, i Окуно, обережно взявши дитину на руки, вiднiс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постiль i ще довго розмовляли, обмiрковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашiле доньчине обличчя i байдужим тоном намагалась приховати тривогу: