Василий Бережной - Селенiтка (на украинском языке)

• Название: Селенiтка (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотiла: "Це я вiдiбрала в тебе Землю... я прирекла тебе..." Навiть коли вона мовчала i тiльки важко дихала, Ярина сприймала її болiснi думки i щемливi жалi. З тих пiр вони з мамою зблизились i подружили якось по-новому, iнакше, нiж до того. Чи, може, Яринi так тiльки здавалось тому, що вiдчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рiдну планету, сказала, винувато усмiхаючись. - Адже ти на Мiсяцi - первiсток".

Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправдi ж Яринi тепер ще дужче кортiло на Землю. Ну, хоча б краєчком ока поглянути на синє море, зеленi трави, хоча б краєчком вуха почути щебетання птаства... Невже їй нiколи, до самої смертi, не вдасться вирватись з оцiєї великої в'язницi?

Ярина аж голову пiдвела, та побачила тiльки високi краї розкопу, а над ними - чорне, покраплене зорями, небо. Землi звiдси не видно було - затуляла стрiмка скеля. Дiвчина зiтхнула й знову взялася за роботу. Раптом скребок черконув по каменю. Обкопала, вийняла, обчистила щiточкою. Це був не зовсiм правильний куб з довжиною ребра не бiльше 25-ти сантиметрiв. На однiй iз граней камiнь мав лiйкоподiбну виїмку.

Ярина пiдвелася й вiднесла знахiдку професоровi, який працював у другому кiнцi розкопу. Поклавши скребок i щiточку, вiн деякий час мовчки розглядав камiнь, особливо заглибнику.

- Слухайте... - нарештi урвав мовчанку. - Та це, здається... Де саме лежала ця рiч? Покажiть.

Незграбно перевалюючись у своєму золотистому скафандрi, вiн потупав за Яриною.

- Ось тут, - показала дiвчина ямку, напiвзасипану лискучим порохом. - А що?

- Це... така знахiдка...

їх оточила вся рiзномовна група археологiв, i, за винятком одного скептика, всi схилялись до тiєї думки, що цей камiнь оброблений розумною рукою, що вiн, певне, призначався для добування вогню!

- Вiтаю вас! - вигукував Геннадiй. - Епохально!

Яринi було трохи нiяково, але захоплення цей камiнь у неї не викликав. Ну, знахiдка, може, навiть цiнна, якщо зважити, що це ж на Мiсяцi...

На Яринину дiлянку професор поставив ще трьох чоловiк, серед них Геннадiя, та як вони не старались - нiчого не знайшли. А Ярина протягом кiлькох годин вiдкопала ще кiлька дрiбних камiнчикiв, у яких вчене око професора розгледiло наконечники стрiл.

- Та їй сама Селена допомагає! - жартував Геннадiй. - Недаремно ж вона - Селенiтка! Слухайте, Яринко, та ви щаслива, як нiхто, а чому у вас очi сумнi?

Пiсля роботи вiн запросив її до Клубу, де можна порозмовляти без нiяких ларингофонiв, своїм природним голосом.

Тут, у свiтлих залах, наповнених свiжим повiтрям, люди вiдчували себе вiльно, розковано, хоч i перебували в надрах масивної гори.

Геннадiй був у пiднесеному настрої, сипав дотепами, веселими, хоч iнколи й грубуватими жартами. Та розсмiшити Ярину йому не вдавалось крижинки суму не танули в її очах.

"Така гарна дiвчина, а засмучена... - думав юнак, навiть не пiдозрюючи, що вона чує його думки. Та й нiхто ще не знав про цю її здатнiсть. - Невже безнадiйно закохана? А кого вона тут покохала? Хiба є хтось кращий за мене?"

Ярина усмiхнулась, i вiн по-змовницькому стиснув їй лiкоть.

Iшли пiд руку анфiладами кiмнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула i його думки:

"I що в нiй такого... Тонкий стан, гарнi ноги... Очi зеленкуватi... Синє волосся - як небо над Землею лiтнього вечора. Красива. А що таке краса... Пропорцiї тiла... Ет, вигадка, уява. Хитрiсть природи. Iнстинкт самозбереження, продовження роду... А то вчадiєш, i - краса, поезiя, кохання... Але ж це хвилює... Таки поезiя... От якби поцiлувати... Дяка природi за таку хитрiсть... Нi, вона таки незвичайна дiвчина. Щось таємниче, неземне... справдi неземне... Селенiтка... Мiсяць поставив свiй карб... Яке лице... Пройтися б з нею по Хрещатику... Хлопцi в'язи собi позвертали б, озираючись..."

Ярина знiяковiла, розгубилась i випалила:

- А гарно в Києвi... на Хрещатику?

Запитання було таке несподiване, що Геннадiй аж здригнувся.

- Там казково! - вигукнув i подумав: "Ти диви... її думки спiвзвучнi моїм. Це здорово..." Уголос почав розказувати про центральну магiстраль Києва:

- Якби ви знали, як там гарно увечерi. I що цiкаво - довжелезний проспект освiтлюється кишеньковим лiхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всiяна кришталевими кульками. Це - справжнє чудо освiтлювального мистецтва. У нiй сяє одна-однiсiнька лампочка на шiсть ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безлiч свiтильникiв i кожен дає мiрiади вiдтiнкiв. Фестиваль кольорiв!

Ярина зiтхнула:

- Це важко й уявити...

- А хочете погуляти по Хрещатику?

Дiвчина одразу спохмурнiла, i знову в її очах спливли крижинки суму.

- Не треба про це...

Геннадiй лише плечима знизав - не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворi, не пускають саму на Землю, та якби вона схотiла... Ну, як її умовити?"

Ярининi губи скривилися в гiрку посмiшку. Чудний цей Гена. Умовити... Та вона б...

Зупинилися бiля оголошень.

- Погляньте, Ярино, - Геннадiй кивнув на табло, - чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?

Перед ними сяяли рядки, то збiгаючись у зелене коло, то шикуючись у прямi червонi лiнiї:

Чи ви знайомi з Мельпоменою?

Записуйтесь у драмгурток!

Вiдеофон № 21.

- Ну, то що, Ярино, зiграємо Ромео i Джульєтту?

Вiн очiкувально, майже благально подивився в її великi очi, опушенi густими чорними вiями, i гарячково думав: "Хоча б згодилась... треба, треба, щоб згодилась .. а чому б i нi... тодi у вiльний час..."

- А це - iдея, - усмiхнулась Ярина. - Тiльки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта...

- Та ви... Ось побачите, Ярино!

Зазвучала тиха, нiжна мелодiя. Геннадiй зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече - i попливли, полинули в танцi.

"Познайомитися з її мамою, обов'язково, - думав Геннадiй. - Екскурсiя на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них..."

Яринi було дуже нiяково: наче пiдслухувала. Чи попередити? Це його вiдштовхне... Сказала:

- Може ви, Геннадiю, завiтаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками...

- Охоче! - вигукнув юнак i одразу подумав: "Ох, i здорово! Як збiгаються нашi намiри!"

Посмiшка знову освiтила їй лице, i вiн ледве стримався, щоб не пiдхопити дiвчину на руки.

III

Яринину маму в Лунополiсi знали, звичайно, всi. Спочатку як лiкарку, а потiм як матiр першої дитини на Мiсяцi. I не лише знали, а й поважали. Деякi жiнки навiть заздрили її популярностi. Отож, ковзнувши оком по Карточцi польоту, черговий космодрому приязно сказав:

- Ви помолодшали, доктор!

- Дякую за комплiмент.

Пасажирка, схиливши голову, поспiшливо пройшла до шлюзу.

- Щасливого польоту! - гукнув навздогiнцi черговий, та вона не обернулась, бо вслiд iшли iншi пасажири, а надто поспiшав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руцi. До старту лишалися лiченi хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського вiддiлення наглухо закрився, у шлюзi замигала зелена лампочка, i черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволi склалася в гармошку i разом з кабiною чергового в'їхала в тунель. Тепер лише на телеекранi можна було бачити, що робиться, назовнi, за сталевим щитом.

Навколо ракети заклубочилась бiла хмара, i сигароподiбна машина, зблискуючи на сонцi, легко пiшла в темно-оксамитове небо Мiсяця.

Саме в цей час до кабiни чергового пiдбiг високий чоловiк у сiрому спортивному костюмi. Певне, дуже поспiшав, бо захекався, а на чолi виступили крапельки поту.

- Хотiли щось передати дружинi? - спiвчутливо спитав черговий. - На жаль...

Чоловiк i сам уже побачив, що спiзнився.

- Ех... - махнув рукою i, нiчого не сказавши, побрiв назад.

На перонi електрички на нього чекала дружина.

- Це чортзна-що! - процiдив сердито. - Ну, як ти могла?

Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемнiло вiд тривоги.

- Ти розумiєш, що накоїла?

Чоловiк окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх i мовчала.

Нарештi пiдiйшов вагон, i вони поїхали.

А в цей час Ярина лежала в пасажирському салонi, умлiваючи вiд радостi й страху. Радiла, що нарештi летить до вимрiяної Землi, боялася, що коли батько дiзнається та попросить начальника космопорту...

Почувши її гарячий шепiт, Гена спробував усмiхнутись, але усмiшки не вийшло - вiд перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дiвчину. Ну, й Селенiтка! Запрацював механiзм Космiчної траси, i тут уже нiякий начальник не може завернути ракету...

Салон тiсний, лежаки розташованi вiялом - ногами до середини, головами - до м'якої оббивки. Мiсця Ген-надiя i Ярини поруч, i, коли через наростання швидкостi не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки:

"Ох, i здорово... мама молодчина, згодилася. А той мало не впiзнав... треба було бiльше гриму... А як витримає посадку... витримає... важко буде... витримає..."

"Так, мама добра, - думає й собi Ярина. - Та коли б не Гена, - нiчого б не вийшло. Ну, й мастак говорити! А як це дотепно iз гримуванням... Адже медконтроль не пропустив би нiзащо... А менi й нiчого... Невже це справдi я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"