Василий Бережной - Брате мiй, Орле (на украинском языке)

• Название: Брате мiй, Орле (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Юля гладила йому волосся нiжними, майже нечутними порухами i впiвголоса розказувала про операцiю. Сам Фелiкс пам'ятав тiлькi тоненькi яскравi голки,- вони пробилися крiзь каламуть i вп'ялися йому в мозок. Потiм настала тьма, зникло все - i свiтнi плями, i голоси. Прокинувшись, не мiг уторопати, де вiн. Але бiля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очi, стан... Та Юля попросила набратись терпiння, пов'язку знiмати ще рано, i те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення i уколи та препарати, якi вiн одержує, саме й сприяють цьому процесовi. Навiть пiдводитись поки що не можна...

- I того зась, i того, - обiзвався Фелiкс. - Ми як одружимось, то ти менi й ходити не дозволиш!

- Ходитимеш у мене по струночцi! Але найперше - ми попливемо, правда? На лайнерi, в туристську подорож. "Iван Франко" i "Тарас Шевченко" - от красенi! Побачимо Кавказ...

- Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!

- На Ельбрус пiднiмемось канатною дорогою...

- Не уявляю.

- А не треба буде й уявляти - побачиш.

- Хоча б уже швидше.

Та не один раз i не двiчi обернулась Земля навколо своєї осi, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелiкс потерпав: має ж вiдкритися йому цей дивовижний свiт, iнформацiю про який досi вiн одержував тiльки завдяки слуху. Правда, вiн мiг вiдрiзнити день вiд ночi; сонце, коли прямо на нього дивитись, блiдою плямою проривалось до його мозку. А тепер... якi тi барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синiй, оранжевий...

Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?

- Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...

- Добрий день, юначе! - I до Юлi: - Зашторте вiкна.

Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.

- Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. - Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання. - Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?

- Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.

- Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку? - говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати. - Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...

- Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.

- Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.

Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.

Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.

- Ну, як?

- Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.

- Це нiчого, - каже професор. - Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори на вiкнi.

Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!

- Вiдсуньте важкi штори.

Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.

- Бачу, бачу, професоре... - прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.

- Що ви бачите?

- Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками! - Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди. - Ой, пробачте, я не навмисне.

Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.

Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.

- Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?

- Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?.. - вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.

- Ось моя рука, подивись.

Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...

- Та я... Дай поглянути.

Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.

- Що сталося? - скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.

- Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!

- Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.

Професор сказав:

- А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.

Фелiкс морщився, роздивляючись таку нiжну, колись милу руку.

- Ну, що ви бачите? - спитав професор. Юля палала вогнем.

- Те саме. Якiсь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... I все те ворушиться, копошиться... Може, й справдi галюцинацiя?

- Не схоже, - скинув бровами професор. - А втiм, перевiримо. Ходiмо в лабораторiю. Проведiть, Юлю.

Фелiкс iшов у морi свiтла. В кiмнатах, якi вони переходили, свiтло було яскравiше, в коридорах - приглушене, а лабораторiя скидалася на дивовижний сонячний акварiум. Але всюди стiни пiд його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якiсь дивовижнi фiгури, якi одразу ж i розпливались, брижились i зникали.

Пораючись бiля мiкроскопа, Олексiй Сидорович говорив:

- Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка, Юлю, препарат кровi... Сьогоднiшнi аналiзи. Байдуже чия, давайте.

Спочатку професор поклав скельця пiд мiкроскоп i довго роздивлявся сам. Потiм звелiв Юлi. А тодi вийняв i поклав перед Фелiксом. Доки той роздивлявся, обоє вони - i професор, i Юля - насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.

- Щось бачите? - не втерпiв професор.

- Бачу... - Фелiкс поволi порахував кiлькiсть мiкробiв, описав їхню форму.

В такий спосiб вони розглянули кiлька препаратiв, i в кожному Фелiкс без приладу бачив те, що професор у мiкроскоп. Сумнiву не було - вiн здатний бачити мiкросвiт! Явище досi нечуване, неймовiрне. Людина-мiкроскоп - хто б сподiвався? Олексiй Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б вiн сам, власними руками не створив цього феномена, - нiколи б не повiрив! Проте це був факт, i з ним потрiбно рахуватись. Професор погамував свої емоцiї, навiть Юля, що спостерiгала все це вибалушеними очима, навiть вона не помiтила в нього нiякого хвилювання.

- Ну, що ж... - мiркував вiн уголос, - замовимо лiнзи з вiдповiдною дiоптрiєю... Все буде добре, юначе!

Юля крадькома позирала на свої руки.

3

Валiзка з дорожнiми речами вже стояла бiля лiжка, скрипка в чорному футлярi лежала на постелi, а сам Фелiкс, одягнений у свiтло-сiрий лiтнiй костюм, сидiв бiля тумбочки, замислено виводячи слова на аркушi паперу i тут же закреслюючи їх. Пообiцяв написати вiрша для iнститутської стiннiвки, та нiяк не мiг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивнi окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:

Цiла вiчнiсть

пропливала

Пiд крилом у

ночi,

Хвиля радостi

настала

Свiтло б'є ув

очi!

Хотiлося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "вiдкривають свiтло для очей", та рими втiкали, як сонячнi зайчики. Зрадiв, коли зайшла Юля: можна було не ламати собi голову над вiршем.

- Здрастуй.

Пiдвiв голову, окинув поглядом її гнучку постать:

- Добрий день.

"Зажурена, - подумав, поглянувши в її великi голубi очi, i це чомусь викликало втiху, - але їй i зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул - мiг би зауважити англiєць, уцукусiй - усмiхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тiльки..." йому стало нiяково вiд того, що вiн думає про неї так безсторонньо.

Пiсля того iнциденту з мiкробами їхнi стосунки нiби й не змiнилися, та при зустрiчах юнак уже не вiдчував завмирання серця, мiж ними виникло якесь вiдчуження, а яка б дiвчина цього не помiтила? I навiщо вона простягла тодi свою руку? Звичайно, Фелiкс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втiм, це була одна неприємна нотка, яку вiн щиро сподiвався заглушити. Юля така красива! I пальцi в неї такi нiжнi...

- Значить... їдеш... - в голосi її сум. - На вокзал можна не спiшити: поїзд пiзнiй. Дiвчата просять, може б, ти пограв на прощання?

- Якщо й ти цього хочеш...

- Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, - заклiпала звабливими очима.

Фелiкс не мiг вiдмовити коханiй, i лишився на вечiр. Вони знову зiбралися у вестибюлi, ввiмкнули тiльки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, i Фелiкс грав. Скрипка виповiдала радощi й жалi, смiялась i ридала, то чаруючи слухачiв мажорним настроєм, то сiючи тугу за чимось нездiйсненним. Смичок так i лiтав у Фелiксовiй руцi, скрипаль похитувався в такт музицi, неначе от-от вiдштовхнеться та й попливе на хвилях звукiв.