Василий Бережной - До Золотої Зорi (на украинском языке)

• Название: До Золотої Зорi (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Iдеальне. От побачите - пересвiдчитесь. А щодо сприяння, - голос керiвника пошукової групи забринiв радiстю,- то планета пiдсунула нам ще один гостинець...

- Який?

- Комору iз чудовою залiзною рудою. Та ще й зробила широкий вихiд на поверхню - нiби знає, що в нас мало робочої сили.

- Координати передайте в пам'ять свiтловода.

Сьогоднi капiтан Iмпет був у пiднесеному настрої: задум, пiдтриманий на колоквiумi, пускає корiння. Звiдусiль, де працюють пошуковi групи (у бiльшостi з них по два чоловiки) надходять добрi вiстi. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепi з її "рацiональною" фiлософiєю життя. А ситуацiя рiзко змiнилася: свiтило стискується - за останню декаду його дiаметр зменшився майже на двадцять дев'ять кiлометрiв.

Обличчя капiтанове насупилось, вiн провiв долонею по русявому волоссю, пiдвiвся i вiдiйшов од свiтловодної кулi до вiдчиненого вiкна. Подих повiтряного океану приємно освiжав. Центральне Свiтило котилося на захiд. Ген-ген, аж на обрiї, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гiр. Тепле вiдчуття наповнило груди: рiдна планета... Тодi, коли в аварiйнiй ситуацiї вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рiдною... Як? Чому? Може, тому, що майже за всiма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматiр? Чи просто людина в силу iнерцiї звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капiтан спостерiг, що цей психологiчний злам стався - планета прийняла їх, а вони - планету. I вчасно: вони врятують її вiд загибелi...

У пам'ятi капiтана Iмпета залишилися спогади про iсторичнi подiї, здебiльшого - трагiчнi, що сталися там, на прабатькiвщинi. Тут, певне, все буде iнакше, ресурсiв незрiвняно бiльше, отже й цивiлiзацiя розвиватиметься швидше. Якби тiльки пощастило причалити до стацiонарної зiрки! Але Маг нiяк не може збагнути ситуацiї, вiдмовляє у робочiй силi. Тут його не обiйдеш... Упертий дiд. Боїться? Чи просто нiчого не розумiє?

Раптом до капiтана долетiли звуки рiжкiв. Далекi й близькi, вони то знiмалися до високостi, то згасали десь унизу, за обрiєм. Зайшла Кенi, по її обличчю вiн побачив: щось сталося.

- Чуєш? То Маг скликає племена...

- Що ж надумав цей невiглас?

Кенi пiдiйшла до Iмпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокiйливо:

- Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсiм iнший погляд на свiт, а ти не хочеш на це зважати.

- Ну чого ж? Хiба мало ми змарнували часу, а особливо ти?

- Не втрачай терпiння, - лагiдно сказала Кенi. - Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить пiд гiллястим дубом, вслухаючись у шелестiння листя, силкуючись зрозумiти вiщу мову дерева.

- Ну й що, розшифрував? - У голосi капiтана чулася iронiя.

- Звичайно, на те ж вiн i Маг, щоб розумiти мову дерев, птахiв, звiрiв. Свiтанок цивiлiзацiї. Хiба нашi пращури не так само...

- Ти хочеш пофiлософствувати, - сказав капiтан, вмикаючи кулю свiтловода. - Може, краще на прогулянцi, коли мене змiнять на посту?

- Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то вiдводить очi, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходiв для нашої безпеки?

- Перебiльшуєш, Кенi. В могутностi "прихiдцiв з неба" вiн давно вже пересвiдчився.

Куля свiтловода, досi наповнена бiлястим туманом, прозорiшала, в нiй усе чiткiше проступали обриси навколишнього: стежки в густiй травi, лiс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.

- А он i той дуб, - сказала з якимось острахом Кенi, - бачиш, туди стiкаються люди...

Iмпет уже й сам помiтив чимало напiвголих, зарослих чоловiкiв, що скупчилися на узлiссi. До них приєднувались усе новi й новi постатi, нiби виникали з повiтря.

- Отой пiдлiток, то Магiв син?

Кенi поглянула на кулю:

- Ага, це Дан, поглянь - у нього в руках звiрятко.

- Мабуть, упiймав кошеня. - Каштан сфокусував зображення. - Так i є, це буде перший приручений тут кiт.

- Та вони вже давно приручають тварин, - докинула Кенi. - О, прошкує до нашого будинку.

- Певне, хоче показати Вадовi.

Зненацька на узлiссi почався рух. Кiлька чоловiкiв стали кружка, мов у танцi. Потiм, коли Маг змахнув бiлою кам'яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев'яними копачками зiскрiбати землю. Незабаром з'явилося заглиблення, схоже на чорну тарiль дiаметром у кiлька метрiв.

- Що вони роблять? - не вiдриваючи погляду вiд кулi, обiзвалась Кенi.

- Мабуть, якесь ритуальне дiйство. Побачимо.

Тим часом iншi чоловiки носили каменi - округлi, завбiльшки з голову. Тими каменями вони вимостили "тарiль", а тодi накрили сухим гiлляччям i зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закiнченi, всi трохи вiдiйшли i сiли на травi. Маг, узявши двi сухi палички, почав терти, видобуваючи вогонь.

- Може, кинути їм пучок променiв? - усмiхнувся Iмпет. - А то в нього трохи застарiла технологiя.

- Не втручайся, - спохмурнiла Кенi.

Нарештi Маг запалив багаття. Сизий димок пiднявся над хмизом саме тодi, коли зайшло Свiтило. Незабаром полум'я затанцювало над усiєю "тарiллю", люди вiдсунулися подалi - в сутiнки, один лише Маг лишився сидiти вiч-на-вiч iз Духом Вогню. У свiтну кулю було добре видно, як тремтять вiдблиски вогню на його сухорлявому обличчi, як ворушаться старечi губи: вiн щось говорив Духовi Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо i мiмiка, i жести рук, i похитування корпусу виражали упокорення. Нi погроз, нi найменшого залякування!

Багаття палало цiлiсiньку нiч, i десь передсвiтом тишу розкололи лункi вибухи - то вiд жару трiскалось камiння. Першi променi Свiтила позолотили верхiвки дерев, i тодi пролунав рiзкий звук рiжка, будячи сонних. Майже всi "прихiдцi з неба" вже були на ногах, а Кенi та Iмпет чи не найпершi. Вони вже знали, що зараз вiдбудеться ритуал на догоду Духовi Вогню, i поспiшили на узлiсся.

Видовище було вражаюче. До "тарiлi", що пашiла жаром, пiдiйшов невеликий гурт босих i майже голих чоловiкiв, стегна яких були прикритi свiжим листям iз рiзних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кiлька зелених гiллячок на камiння i змахнув рукою. Присутнi спокiйно, без вагання рушили на "тарiль", один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене камiння.

- Божевiльнi! - iз жахом прошепотiла Кенi.

Тим часом старий Маг почав кидати на "тарiль" зелене листя - його жмутами подавали дiти. Задимiло, зашипiло, - наче пiд ногами виконавцiв ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змiнилася: учасники "ходiння по вогню" взялися за руки i почали танцювати, щось вигукуючи. А потiм, узявши в дiтей невеликi дерев'янi дзбани, почали чимось поливати камiння, затим усю "тарiль" засипали землею. Оговтавшись, Кенi пiдiйшла до них, оглянула кожного, але нi в кого - найменшого опiку! Наче вони й не ступали на розжарене камiння.

Iмпет наблизився до Мага. Старий випростався i наче повищав, очi йому сухо блищали, i важко було визначити, чого в них було бiльше: лютої затятостi чи торжества. Капiтан, не вiдводячи погляду вiд Магових палаючих зiниць, поцiкавився, коли чекати допомоги, адже треба вести землянi роботи.

- Я питав Духа Лiсу, - урочисто вiдповiв Маг, - i вiн загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камiнням, чув, як воно трiщало в його зубах?

- Нам давно вiдомо, що вогонь зажерливий, - промовив капiтан, спохмурнiвши, - але ми втрачаємо час. Центральне Свiтило покарає усiх за таке зволiкання. Треба негайно розпочинати роботу.

Маг прискалив око, i капiтановi на мить здалося: старий наскрiзь пройнятий отим жаром, що жеврiв тут усю нiч.

- Дух Вогню наказав: син мiй - Дан - мусить вiдправитися до самого Духа Свiтила!

- Як це? - здивувався капiтан.

- Його перенесе дротик. Дан дiзнається про все. Вернеться з мандрiвки стане на моє мiсце, буде Магом.

- А коли не повернеться?

- Якщо Дух Свiтила залишить його в себе, нам не випадає переходити до iншого Свiтила. Все буде, як було.

- Ти сказав - дротик. Як вiн його перенесе? Вiн же летить недалеко.

- Дротик випустить дух, той полине вгору.

- А чому саме Дан?

- Так звелiв Дух Вогню.

Старий знову прискалив око, i капiтана обпалив хижий погляд.

Бiльше не питав нi про що. Хитнувши головою, поспiшив до себе.

- Бачиш, бачиш, яке звiрятко подарував Дан? - Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами.- Зловив у хащах! Вiн ще ввечерi принiс...

Дан, опецькуватий пiдлiток, сидячи навпочiпки на пiдлозi, погладжував пухнасте кошеня по спинi.

- Це з тих, що полюють на зовсiм маленьких, - сказав, поглянувши на капiтапа.

- Я знаю, це - кошенятко, з нього виросте великий кiт.

- А можна, хай вiн у нас живе? - з надiєю в голосi попросив Бад.

- Нехай. Годуватимеш, вiн i звикне. Це буде наш перший приручений кiт.

Пiдiйшла Кенi - обличчя схвильоване, в очах тривога.

- Дан приречений,- прошепотiла, озирнувшись на хлопчикiв, що вовтузились з кошенятком. - Я не сподiвалася, що старий такий пiдступний i жорстокий.

- Я знаю про його намiри, - зiтхнув Iмпет. - Дикiсть, звичайно, але...

- Якi можуть бути "але", якi вагання? - Кенi насупила брови. - Треба вiдвернути це ритуальне вбивство хлопця.

Капiтан пiдiйшов до Дана.