Василий Бережной - Естафета Життя (на украинском языке)

• Название: Естафета Життя (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвiтi процес розвитку живого нiколи не згасне. Ти скажеш: а звiдки ви знаєте? Я вiдповiм iнтуїцiя. Поки що iнтуїцiя. А звiдси й переконання: якщо ми пошлемо у час i простiр iнформацiю про себе i всi живi форми нашої бiосфери,- вона передасть естафету Життя. Код! Звiстку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому виглядi, не iнакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надiя.

- Отже унiверсальний код? - пiдвела голову Соул. - I за допомогою бактерiй?

- Саме так.

- Мiльйони комбiнацiй... Тату, я не знаю, чи пiд силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослiдникiв.

- Треба, - твердо сказав старий. - Йдеться ж про iснування самого Життя! Звичайно, я, керiвник Головного Наукового Товариства, мiг би просто зобов'язати вас включити цю тему до поточного плану... Але тут потрiбен ентузiазм, пошук.

- Ну що ж, - пiдвелася Соул. - Тяжкий шлях, та... - I не доказала: до горла знову пiдкотився клубок.

- Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. - Батько поклав руки їй на плечi. - Але велика мета - хiба це не саме щастя?

- Так, тату... - Вона прихилилась до його широких грудей.

- Ну то йди, i вiдразу берiться за роботу.

Поцiлував у чоло i легенько пiдштовхнув до виходу.

II.

Сiрий, похмурий ранок. Нiма, гнiтюча тиша. Ще лежачи в постелi, Соул вiдчула: щось у свiтi сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо пiдвелася з лiжка. У спальнi холодно. Притримуючи сорочку на грудях, пiдiйшла до вiкна, розсунула штори i з подивом побачила... кригу. Так, на рiвнi третього поверху, сягаючи середини вiкон стояла суцiльна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простiр помiж будинками. Певно, вночi залило, потiм замерзло. Якщо посуне - зрiже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нiчого не почула? Справжнiй потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? I нiде нiкого. Тиша, глуха тиша. Щось у нiй причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позiхнула, зашторюючи вiкно, та й почалапкала до лiжка. Ах, як приємно забратися пiд ковдру!

Прокинувшись, дiвчина виглянула у вiкно - нiякої криги не було, на подвiр'ї гасали дiти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привидiлось... Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: i колеги, i навiть батько радять хоч вихiднi викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третiй рiк не має спочинку. Та от i сьогоднi: i науковцi, i техперсонал - усi вiдпочивають, тiльки не вона. Бач, її тримає робота... Чи, може, марнославство, пiдсвiдоме бажання залишити слiд в Iсторiї, яка сама зникне без слiду? Невже без слiду?

Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...

Раптом прозвучав сигнал. Хто мiг навiдатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачiску, пiшла в хол, але на дверному екранi не побачила навiть тiнi. Розсунула дверi - теж нiкого. Може, сигнал їй причувся? Хотiла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорнi троянди! їй принесли чорнi троянди! Ось воно що...

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квiтами i сама не своя вернулася до вiтальнi. Дверi зачинилися за нею так, наче ляснув пострiл. Чорнi троянди - вирок чи попередження?

Дивилася на пухнастi, чорного оксамиту пелюстки - вони притягували, гiпнотизували. Дiвчинi здавалось, що разом iз густим ароматом вона вдихає жорстку радiацiю небезпеки, невiдворотної бiди. Сказати батьковi? А чим вiн зарадить? Тiльки рознервується...

Обiзвався вiдеотелефон - аж кинулась з несподiванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено вiдiтхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата пiдiйшла так, щоб затулити вазу - навiщо їй бачити тi квiти? Хоча... Нi, вона розповiсть їй при зустрiчi.

Фаннi запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогоднi день вiдпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпi кола пiд очима, не можна ж так нехтувати здоров'ям. Там буде цiкава компанiя, .один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжнiй красень, iнтелектуал, якщо й цього разу вона вiдмовиться, то всiх образить смертельно, а та злощасна лабораторiя один день перечекає, нiчого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники...

"А чому б i справдi не зробити паузу? - подумала Соул. - Може, й напруження спаде, позитивнi емоцiї, змiна вражень заглушать тривогу".

Прогулянка серед натовпу дерев i кущiв була напрочуд цiкава й весела.

- Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! - смiялася Фаннi. - Все нидiєш у своїй лабораторiї.

- Е, нi, - заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, нидiти, бачу, не в її натурi, правда ж? - i поглянув у вiчi проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далi: - Генна iнженерiя - це ж творчiсть, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй iмпонувала його легка iронiя, несподiванi повороти думки.

- От ми, художники, теж творимо. На площинi зображуємо тримiрнiсть, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємностi. Але це ж iлюзiї! А генетики доповнюють природу новими, цiлком реальними витворами.

Соул, м'яко усмiхаючись, заперечила:

- Е, не кажiть. Створити iлюзiю - хiба не чаклунство? Менi, скажiмо, Легше вмонтувати ген у спiральку, анiж намалювати пейзаж. З цiєї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцiнностi.

- Але ж ви себе знайшли? - спитав художник.

- Генетика мене знайшла, - усмiхнулась Соул.

Їй було весело, голосно смiялась, та коли в уявi раз по раз висвiтлювався букет чорних квiтiв,- хмурнiла, блиск очей пригасав.

- Ви чимось стривоженi, Соул? - спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. I дiвчинi сяйнуло: знає!..

- Та я... просто вiдвикла гайнувати час.

- Невiдомо, скiльки нам вiдведено часу, - зiтхнув красень. - I чи можна його продовжити...

- Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! защебетала Фаннi. - Згiдно iз всезагальним законом компенсацiї, винайденим особисто мною!

- Жарти жартами, а взагалi... - обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.

- Тобто? - спохопилась Фаннi.

- Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...

- А хiба нi?

- Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун. - В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

"О боже, невже телепат? - Дiвчина кинула на нього насторожений погляд. - Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".

- Ви маєте рацiю, - вiдповiла. - Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!

- Ви знову за своє. - Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?

- Подумки? - Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом. - Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.

- Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.

Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?

Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?

Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.

- Сидiть, не ворушiться!

Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.