Василий Бережной - Homo Novus (на украинском языке)

• Название: Homo Novus (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Та не варто хвилюватися iз-за цього, - заспокоював її. - Нас єднає щось бiльше, значнiше, анiж формальнiсть...

- Транзисторний вiдеофон - ось що нас єднає! - Аркадiя iронiзувала з того, що постiйний зв'язок мiж ними здiйснювався за допомогою портативних апаратiв, якi вони завжди носили при собi.

- I це потрiбно, - винувато поглядав на неї Фiл. - Апаратики не важкi.

Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з'являлися нiколи. Характер у теперiшньої Аркадiї дуже рiзнився вiд характеру тiєї, колишньої,- м'якого, згiдливого, доброзичливого. Та психологiя не була спецiальнiстю Фiла, i вiн не замислювався над цим. Дослiджував лише фiзiологiю людського органiзму.

Одного зимового вечора Фiл повернувся додому трохи ранiше i аж здригнувся, почувши схлипування на кухнi. Невже Аркадiя плаче? Рука смикнулася вiдчинити дверi, але так i застигла в повiтрi: нi, це не вона, це хтось iнший... Так i є. Чийсь незнайомий голос:

- Повiрте, останнiй... Вiн подарував менi в день одруження...

Фiл непорозумiло здвигнув плечима I навшпиньках пройшов до свого кабiнету. Поступово його свiдомiсть проймалася передчуттям якоїсь неприємностi. Може, кудись податися? Але куди? Тiльки зараз йому вiдкрилося: через Аркадiю вiн розгубив усiх своїх друзiв, уже й не пам'ятає, коли зустрiчався з кимось...

Вона зайшла до кабiнету пружним кроком, щось рiзко сяйнуло на її високих грудях.

- Правда, чудовий? - спитала, впiймавши його погляд. - Я давно мрiяла про такий кулон. Брильянт чистої води.

- А де ти його...

- Не бiйся, тобi платити не доведеться.

- Подарунок, чи що? - у Фiла пересохли губи.

- Дiждешся такого подарунка... Вона аж нюнi розпустила, стара швабра... А нащо воно їй? Iдеться ж про життя чоловiка.

Фiл дивився на неї здивованими очима.

- Хто "вона"? Про якого чоловiка ти говориш? Пора б уже облишити цi ребуси...

Мабуть, не змiг приховати роздратування, бо Арка-дiя одразу спохмурнiла i холодно вiдказала:

- Нiяких ребусiв. Це дружина колишнього директора м'ясокомбiнату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рiк вiн по лiкарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надiї. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш - мусила вона вiддячити чи нi?

- А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...

- Отак i змогла. Давала отой бiологiчний розчин.

- Який? З бiотрону?!

- Авжеж. По пiвсклянки тричi на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хiба рятувати людину...

- Та рятувати - це благородно, а от займатися здирством...

- Подумаєш!..

- I бiорозчин випробовують у клiнiках...

- Я вже випробувала. Скоро чоловiк знову сяде в своє директорське крiсло. Не переживай, будуть у неї i кулони, i перснi. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..

- Якщо не на зарплату, то вiн сяде не в крiсло, а на лаву, - уже гарячкував Фiл. - А ти не повинна...

Чи дiйшли до її свiдомостi гарячi, навiть дошкульнi фрази, якi виголосив Фiл про "нiкчемнi брязкальця", iз-за яких люди, втрачаючи совiсть, наважуються навiть на злочини?

Слухала вона терпляче,- мовчки сидiла у фотелi, виставивши округлi колiна i поводячи головою вслiд за ним. Та коли Фiл перестав кружляти по кабiнету i запитливо поглянув на неї, Аркадiя рiвним голосом спитала:

- Ну, то як, подобається тобi кулон?

Фiл аж пирхнув, йому забило дух вiд обурення. Потрiбна була вся його внутрiшня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубi слова, якi мало не зiрвалися з язика. Але руки аж судомило, i вiн почав несамохiть переставляти стiльцi, навiть за канапу вхопився.

- Посилене видiлення адреналiну в кров, - спокiйно сказала Аркадiя. Попереставляй меблi, це полегшує. - I, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Фiл упав на канапу i втупив очi в стелю. "Ну, заспокойся, радив сам собi, - годi нервувати..."

Пригадав, що в Аркадiї з'явилися i дорогi перснi, i сережки, i навiть срiбний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вiрю в бога, - сказала якось, примiряючи того хреста. - Просто цiнна штучка".

"Цiнна штучка, - з гiркотою пригадував Фiл. - їй аби коштовностi, та модне взуття, та сукнi... їй навiть сняться розкiшнi речi. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадiя мрiяла: "Будемо альпiнiстами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають i ширшають обрiї..." Невже вона забула? Чи не передалося?"

Фiл устав з канапи, сiв до столу. I тут йому на очi потрапила записка, написана великими кривими лiтерами на листку з учнiвського зошита:

"Якщо ти справдi дочка, то приїдь, бо мати при смертi".

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз i пiшов до Аркадiї - вона вовтузилась бiля розчиненої шафи у спальнi.

- Бачила? - пiдняв папiрця догори.

- Та ще не повилазило.

- Ну, i як вона?

- А... - схитнула головою Аркадiя. - Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Фiл ступнув крок до неї - хотiлося вхопити за плечi, труснути, мовляв, схаменися, опам'ятайся, - але тiльки зiжмакав папiрця i приглушено сказав:

- Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадiя пiдвела голову вiд купи одежi, що лежала на килимi, очi їй зблиснули, як брильянти:

- Сьогоднi ти якийсь причiпливий. Уже пiзнiй вечiр, нiкуди ми не поїдемо.

- Але ж iдеться про твою матiр. Може, ще вдасться...

- Та що там удасться!.. - перебила, нетерпляче крутнувши головою. - Хай викличуть "швидку"...

Ошелешений Фiл сiв на постiль i деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокiйно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.

- Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною... - нарештi спромiгся Фiл. - Я тебе не впiзнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадiє!

Пересмикнула плечима, наче їй припiк золотий ланцюжок.

- Безсердечна? Якщо це медичний термiн, то називай мене - Акордiєю. Непогано звучить: Акордiя! Так i в новому паспортi запишемо. А що? Аркадiя перетворилась на Акордiю.

- Слухай, ми ж люди...

Та нiчого слухати вона вже не хотiла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...

Гiрка саркастична посмiшка скривила Фiловi губи. Оце так виростив собi жiночку! Акордiя... Справдi, Акордiя - людина без серця i душi. Як же виникло, як склалося її "я"? Де ж вiн допустився помилки у цiй шаховiй грi з Природою?

Вiри Харитонiвни не застав - забрала "швидка допомога". Бабуся, всупереч сподiванням, не турбувала його просьбами, а тiльки зiтхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадiю не згадала й словом i взагалi була досить стримана. Вiд її маленької згорбленої постатi вiяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що вiн, учений, i не здогадувався.

"От стихiйно-фiлософське ставлення до життя,- думав Фiл, вирулюючи на темний шлях.- Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресiв..."

У їхнiй квартирi вже не свiтилось. Тихенько роздягтись i роззувшись, пройшов навшпиньках до кабiнету, - не хотiлось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозумiються, вiдвiдають матiр у лiкарнi...

Прокинувся чомусь ранiше, нiж завжди, у вiкнi ще тiльки сiрiло. Повернувся на лiвий бiк, сподiваючись Ще поспати, але сон як вiтром здуло. Вiдчув холод i порожнечу в квартирi. Стривожений лихим передчуттям, пiдвiвся з канапи i, пройшовши до спальнi, обережно прочинив дверi. Постелi на лiжку не було, Аркадiї теж. Не ночувала вдома?

Розумiв, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навiть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма i зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакацiї тiєї трагiчної зими... Отже, поїхала, втекла туди, на тi самi снiговi стежки... Хоч клялася, що нiколи на лижi не стане... А от не стрималась... Ну й нехай...

"Що це зi мною? - подумав як про когось стороннього. - Хiба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! I не треба пiддаватися всiляким передчуттям. Ну, справдi, що це за iнформацiя така - побоювання, страхи? Нервовий стан, фобiї..."

Але на душi скреблися кiшки, не знаходив собi мiсця нi в Iнститутi, нi вдома.

Нарештi, нiби грiм прогримiв, - джиркнув сигнал вiдеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освiтився, на срiбному тлi з'явилось обличчя Аркадiї.

- Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе i приїжджай до Ворохти, зазвучав її енергiйний голос. - Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, снiг, сонце!

"Якщо вже хтось i лабораторний, то це ти сама, - незлобиво подумав Фiл. - Виросла в лабораторiї... Homo novus..."

- Приїду, але пообiцяй...

- Що ти там вигадуєш? I чому в тебе зляканi очi?

- Пообiцяй, що не станеш на лижi, доки я...

- А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

- Потерпи трiшки, ну, потерпи, - благав Фiл. - Я чомусь... Молю тебе, Аркадiє!..

- Чи ти забув - я ж Акордiя! Тож не мели дурниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмянiло, якусь коротку мить на Фiла давилися темнi западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобiля надземною трасою Київ - Карпати, Фiл пробував зв'язатися з Аркадiєю, але її вiдеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, i його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.