Василий Бережной - Модель слави (на украинском языке)

• Название: Модель слави (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освiтлила посмiшка:

- Ось воно: "За всiх скажу, за всiх переболiю..."

- Щось знайоме, - одiрвався од тарiлки з салатом Севертека. - Десь наче чув... у такому розрiзi.

- Це слова Тичини, - кинув Максим Петрович. - Я взяв за епiграф.

- Звичайнiсiнькi слова, - замислено сказала Дiна, - а який великий об'єм iнформацiї!

- Та ще й якої iнформацiї! - пiдхопив Максим Петрович. - У цiй формулi сконденсоване життя й дiяльнiсть письменника...

- А фактично тут маємо всього три лексичнi кристалики: "За всiх", "скажу" i "переболiю". Оце компоновка!

- Пiшла кiбернетика... - Грицько хитнув головою у бiк дружини. - Але ж художня лiтература... Як її запрограмуєш?

Дiна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:

- Сучаснi електроннi машини мають удосконаленi процесори-блоки з асоцiативною пам'яттю, здатнi моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталi чи робота мозку.

- Це дуже цiкаво, - Максим Петрович простягнув руку за олiвцем, хотiв щось записати, але передумав. - Процесори... їх що, навчили думати?

- Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає iнструкцiї з оперативної пам'ятi, аналiзує, зiставляє i робить висновки. Хiба це не думання? Та ще й глибше, нiж у декого...

Помiтивши, як скривився Грицько, Дiана грунтовно, з подробицями розповiла про випробування найновiшого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспiльних явищ. "Сократовi" вмонтували найскладнiший, найкомпактнiший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кiбернетики!

- Одного тiльки йому бракує - скромностi, як i декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократiв афоризм: "Я знаю те, що я нiчого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"

- А може, й знає геть усе, - похмуро обiзвався Севертека. - Хiба йому не пiд силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедiю?

- Об'єм пам'ятi - це, звичайно, важливо, - сказав Максим Петрович, - а от чи досягнуть електроннi розумники такої глибини мислення, як людина, - в цьому я дуже сумнiваюсь.

Пiдвiвся i ввiмкнув торшер бiля журнального столика. М'яке золотаве свiтло наповнило кiмнату, з присмерку вичiткувалась скульптурна група на тумбочцi пiд стiною,- Лаокоон вiдчайдушно бореться зi змiями, i Одiссей нiби зворухнувся.

Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:

- Оце ось залишиться навiки, доки й людство житиме, в такому розрiзi... А книжки? Та промине, скажiмо, сто тисяч рокiв - кого читатимуть? А через мiльйон? Адже накопичаться Гiмалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише лiтературою i нiчим iншим, то самої бiблiографiї їй вистачило б на кiлька життiв. Лiтература, скажiмо, столiття вкладеться в iнформацiю на кiлька рядкiв. Проблеми, тематика, загальний рiвень, в такому розрiзi. Он уже й тепер маємо дайджести.

- А я впевнений, що художнi вершини залишаться, - Максим Петрович вiдкинувся на спинку стiльця. - Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкiн... А Шекспiра чи Гете хiба людство може забути? їхнє свiтло дiйде до самiсiньких обрiїв Часу, до найдальших поколiнь. Гiмалаї, кажеш? Але ж i мозок людини має невичерпнi резерви!

- До того ж вiн ще буде пiдсилений електронiкою, - додала Дiна. - Усе вартiсне матiнка Iсторiя зберiгає.

- Я теж так думаю. Художня енергiя не пiдвладна законовi ентропiї.

- Ну, хiба що окремi зразки... - Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича. - А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрiзi.

Максимовi Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оцi просторiкування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцiнностi? Раптом пригадалося: вiн, бiдолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повiсть"...

- Я пишу сучаснiсть i для сучасникiв, - сказав, може, трохи рiзкувато, - i на лаври не претендую.

- Не прибiдняйся, ти вже двiчi лауреат, ще й за третiй роман одержиш чого там... - ошкiрився Севертека.

- Те приходить само... якщо в творi пульсує кров. Працюючи, нi про якi премiї не думаю.

Севертека iронiчно пiдморгнув:

- Знаємо вашого брата, вам тiльки медальки й сняться!

Максим Петрович нiчого не сказав, лише знизав плечима.

- А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" - ось хто може заглянути в майбутнє, - мрiйливо сказала Дiна.

- Iдея, - пiдтримав Севертека. - Ти програмiст, тобi й перфокарти в руки!

- Але ж пiдготувати таку програму... - Дiна тепло поглянула на Максима Петровича. - Ви навiть не уявляєте, як це складно.

- А чи не краще погадати на кавовiй гущi? - усмiхнувся Максим Петрович. - Кажуть, якщо добре придивитися...

- Прогнозування - це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий вiдрiзок часу, як тисяча рокiв, ми ще не пробували...

- Та й не треба Дiно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас прилiплений до свого часу...

- Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш "Сократ" з такою тьмою рiзноманiтних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.

- Бачиш, вiн боїться, ха-ха-ха! - зареготав Севертека. - А чому б не примiряти костюма?

- Припини блазнювати, - Дiнинi губи гидливо скривилися, i чоловiк одразу осiкся. - Максим Лук - величина, яку можна вводити в програму... Краще розкоркуй шампанське, вип'ємо за його трилогiю, щоб вона жила у вiках!

- Дай боже нашому телятi вовка з'їсти, - Грицько Севертека, вишкiрюючи зуби, почав одкручувати срiблясту головку пляшки.

2

Максим Петрович розплющив очi i з несподiванки затаїв дух: рiднi стiни, своя спальня! Раннє сонце сипле промiння на килим - палахкотять кольори, а в затiнку бiля штори - пейзаж Шовкуненка - яка прозора вода!

Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справдi, хiба вiн уже вдома?

Душу пройняло досi не знане вiдчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири i водночас усе це здається якимось нереальним, стороннiм, точнiше - нiби вiн сам тут стороннiй, нiби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.

Проте марево не зникало, i вже наступної секунди вiн усвiдомив, що й справдi вдома, що Венецiя була вчора, а сьогоднi - Київ. Але оте миттєве вiдчуження вiд реальностi вразило його, - враження було таке, нiби вiн заглянув сюди з iншого простору.

Незабаром усе стало на свої мiсця, мозок зафiксував звичайнiсть обстановки, ба навiть буденнiсть. Так, з аеропорту Бориспiль вiн добрався додому пiзно, спав як мертвий, але втома i зараз вiдчувалася в усьому тiлi. Заплющив очi, сподiваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволi згадуючи епiзоди мандрiвки до Iталiї, знайомства на симпозiумi, та й знову поглянув на повiнь, уже освiтлену сонцем. Може, мали рацiю античнi фiв'яни, заборонивши художникам пiд загрозою смертi зображувати бридке, потворне i зобов'язавши їх подавати тiльки прекрасне? Як гарно змальовано старi дерева, весняну воду! Яка це насолода для душi! Якось такою повiнню вони милувалися в Кончi-Заспi удвох з Дiаною, ще студентами... Немов сон - i поблиск очей, i дотики рук, i п'янкий стан ейфорiї. Щось давно не обзивається Дiана, уже рокiв два, ото як подзвонила, що працює над програмою, i бiльше не нагадує про себе. Перекласти лiтературнi явища на двоїсту мову перфокарт - чи не сiзiфова це робота? Ну, та нехай собi...

Не хотiлося залишати угрiтого лiжка, отак би лежав та згадував далекi роки, усе своє життя. "Згадувати життя? Що це зi мною? Адже я ще живу, я ще в його потоцi i воно в менi!"

Отак подумавши, змусив себе пiдвестися - адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гiрко всмiхнувся: вiдтодi, як закiнчив трилогiю, вiдчув себе за бортом. Поставив останню крапку i неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумi. Втiшав себе, що це тимчасове, писав статтi, есе, але добре усвiдомлював, що це тiльки видимiсть роботи, iнерцiя, що головне в життi вiн уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогiю, не мав уже сили радiти, був до краю вичерпаний. Розумiв, що це радiсна подiя, але на емоцiї не спромiгся, тiльки досадливо хмурив брови. На запитання - як вiн себе почуває, вiдповiв:

- Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денцi.

Поголився, холодною водою освiжив голову, зварив на снiданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок пiдкидав йому хаотичнi картини спогадiв, i це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичiв - там тихо, гарно, там вiн набереться сили. Само собою розумiлося, що ближчi днi в нього будуть. Але ж можуть i не бути?

Спустився лiфтом униз i видобув iз скриньки цiлий оберемок листiв i газет. Читання пошти - то для нього приємнi години, особливо тепер, коли вiн завершив "головне завдання життя". В цей час вiн розмовляє з читачами, за рядками листiв намагається уявити живу людину, її обличчя, очi. Ось учителька пише... Яке несподiване сприйняття образу старої трудiвницi! Треба буде надiслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цiкаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опiсля всiх. Але й опiсля чомусь не хотiлось брати того конверта до рук.